ban2

Один квиток до Щастя

Навіть і не згадаю, у якому саме віці я вперше почув на автовокзалі цю чарівну фразу:
«Будь ласка! Один квиток до Щастя!» Я повторював її декілька разів, намагаючись уявити то саме Щастя, куди дістатися можна було за пів години та дріб’язок готівкою. І таки краєвиди виникали в моєму уявленні, що виникало бажання відхилитись від маршруту та замість запланованої поїздки до бабусі в Шахтарськ сісти в автобус та дістатися отого омріяного міста з такою чарівною назвою.
Не судилося… Минали роки, пішла в небуття країна, де все це відбувалось, і я вже став забувати про дитячі мрії. Та й саме слово набуло зовсім інших ознак для мене, людини доволі дорослої та виваженої. І я вже не згадував те містечко,що на березі Сіверського Донця на північ від Луганська. Навіть забув про нього, бо вже давно поїхав з Донбасу. Та ось влітку воно знов з’явилось в моєму житті. Але вже не в якості нездійсненної дитячої мрії, а в спалахах кулеметних черг та гарматної стрілянини. І почув я цю назву знов в телефонній розмові зі своїм добрим приятелем та земляком Сергієм Вознюком, якого військова доля закинула саме туди, в передмістя Луганська.
Це якийсь оксюморон: людина самої мирної професії, будівельник, воює з російським військом за Щастя… Тай ще на схилах Веселої Гори, що на протилежному березі Донця. Більш безглуздої та жахливої картини навіть уявити не можна. Щастя, що потопає в диму.
Мені поталанило зустрітися з моїм приятелем під час його короткострокової відпустки у нас, вселіКобижча, на ганку його великої та чималої хати. Були розмови «про все». Відверті. Без натяків та «езопової мови». Розмова двох дорослих чоловіків про Щастя… І в котрий раз я собі зауважив, що людина, яка пройшла крізь пекло війни, менш за все розповідає про себе. Здебільше – про бойових побратимів або про якісь кумедні несподіванки та «бувальщини».
Такі неквапливі розмови для мене – клондайк інформації та вражень. А якщо зважити на неоднозначне ставлення українського суспільства до домовленостей у Мінську, то думка бійця АТО стає дуже вагомою. Бо сидячи на м’якому дивані перед яскравим монітором ми не уявляємо й сотої частини того, що насправді відбувається в степу під Луганськом чи Дебальцево. І ніякі кадри з екрану не розкажуть нам про жах війни з другою за потужністю армією світу, яку веде Україна.
В розповіді Сергія вистачає всякого й різного. Тут і мужність товаришів, і розсудливість командира його роти, завдячуючи якому вони вийшли з оточення. І ницість дезертирів, що колись прийшли до війська за контрактом сподіваючись на тишу та спокій в країні. Він з люттю згадує «бариг», що на Харківському вокзалі перепродають квитки солдатам й водночас щиро вдячен волонтерам з організації «Армія SOS». Розказує, що з останнього бою вийшов в драних штанях та з АКМом, все інше згоріло або перетворилось на лахміття. Й саме волонтери стали на поміч. Тай про своїх односельців теж згадує, каже,що без їхньої допомоги було б дуже важко.
Все, що почув від нього, підтверджує мою думку про те, що ця «Мінська угода» - явище не дуже приємне, але вкрай необхідне. Бо АТО розпочиналась як боротьба з озброєними бандугрупованнями й була вельми ефективною, доки 24-го серпня Росія не ввела на нашу територію декілька дивізій регулярного та добре озброєного війська. Аби протистояти такому супротивнику потрібен певний час на перегрупування та оснащення новою зброєю. Потрібні інші керманичі військовими операціями, техніка не тільки для бою але й для ефективної розвідки.
Тому нам, мешканцям тилу, замість того, аби волати про «фсьо пропало,нас зливають» треба зрозуміти просту річ: перемога будь-якою ціною – це шлях до нових й часто безглуздих жертв в тих умовах, що склалися на початок вересня. А от чи зможемо ми скористатися паузою? Це риторичне питання маємо вирішувати ми всі, разом.
Військова частина, в складі якої перебуває Сергій, зараз відведена в тил на переоснащення та відпочинок. Як довго триватиме ця «пауза»? Ніхто не знає достеменно. Бо війна – триває. Але попри всі сумніви я чомусь вірю, що прийде день, коли ми знов зустрінемось з моїм приятелем в оточенні його родини на затишному ганку і він мені розповість про Перемогу. Щасти тобі, друже на фронтових дорогах. Тобі й твоєму «ЗИЛу-131», твоїм бойовим побратимам. Повертайтесь живими, бо ми на вас дуже чекаємо…
P.S. А може ще здійсниться моя дитяча мрія? І біля каси автовокзалу в звільненому Луганську я скажу магічну фразу «Один квиток до Щастя, будь ласка!»

Автор: Ігор Іваровський. На фото - Сергій Вознюк.

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"