Обличчя українського фольклору Гнат Трохи́мович Танцю́ра.

Гнат Трохи́мович Танцю́ра український фольклорист, етнограф, краєзнавець і педагог. Зібрав понад 2500 українських пісень (із мелодіями). Автор друкованих праць: «Жіноча доля в народних піснях» (1930), «Записки збирача фольклору», «Цвіте калинонька»; підготував збірник «Пісні Явдохи Зуїхи», в якому подано 925 найкращих зразків із репертуару співачки.
Рукописні праці — «Історія с. Зятківці», «Весілля в с. Зятківцях» та інші — становлять окремий фонд в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.
Гнат Трохимович народився 10 червня 1901 року в селі Зятківцях Гайсинського повіту Кам'я-нець-Подільської губернії (нині — Гайсинського району Вінницької області) в багатодітній малоземельній сім'ї хліборобів-ткачів.
Перекази про тернисті шляхи сільської історії Гнат чув змалечку, вони відіграли важливу роль для його подальшої долі.
Було в сім'ї Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: любили співати хором, слухати голосне читання художньої літератури. В п'ятнадцятирічному віці Гнат перечитав усі книжки з шкільної бібліотеки, брав у повітовій, бо дома були тільки «Кобзар» Т.Шевченка — читаний-перечитаний, і псалтир.
Цієї ж пори Гнат Трохимович завів щоденника, переписував у нього вірші з «Кобзаря», фіксував різні факти з власного та сільського життя. Під впливом реальних подій та літератури й фольклору в щоденнику відбивалися сокровенні мрії та почуття. Він ретельно записував розповіді бабусі Оксани, яка добре пам'ятала кріпаччину. Коли бабуся померла, на її похорон зійшлося чимало літніх і похилого віку зятківчан. Співчуваючи родині, вони згадували важке життя за кріпаччини, розповідали про запеклу боротьбу з графом за землю. Для хлопця це стало справжнім відкриттям. Спогади односельців так сильно вразили Гната, що навіть через багато літ у його пам'яті не стерлося емоційне сприйняття почутого: «Виявилося, що ці темні, неписьменні люди — герої, і найкращі з них загинули в царських тюрмах, на каторзі. Виявилося, що мій дід Омелько Танцюра був головою комітету повстанців і помер у в 'язниці… Все, що я почув на цьому похороні, я позаписував у свій щоденник, маючи на меті опісля розпитати старих людей до подробиць і все позаписувати. Повстання було масове, учасники і свідки були ще живі, багатьох з них я знав особисто. Чим більше я розпитував людей, тим більше знаходилося цікавого і цінного матеріалу, тим більше захоплювала мене така робота. Цей випадок і став поворотним пунктом у моєму житті».
Збираючи історично-побутовий матеріал, Гнат Трохимович міркував: а чому б не фіксувати й пісні? Адже вони — поетична історія народу. До того ж, цьому наміру сприяли родинні обставини. Співаючи в домашньому хорі (батько Трохим Іванович, мати Тетяна Остапівна, тітка Марина і чотири сестри — Настя, Устина, Євгенія і Павлина), Гнат мав обов'язок: підбирати цікаві пісні, збагачувати репертуар, перед початком співу давати таку тональність, яка б підійшла всім. У співах минали вечори й невдовзі учасники хору відчули: не співають нового, повторюються, кілька разів переспівують одне й те ж. Тоді батько дав синові наказ: на вечір підібрати свіжих пісень. Для цього необхідно було знати співані. 26 вересня 1917 року Гнат записав 113 назв народних пісень. «Цю дату, — зазначав Гнат Трохимович, — я і вважаю початком записування пісень, хоч деякі найкращі пісні були відзначені в моєму щоденнику раніше».
Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити за народними піснями до сусідів і на інші кутки села. Паралельно з піснями фіксував прислів'я та приказки, загадки, дитячі ігри, повір'я, перекази. Отже, початок активної збирацької роботи збігся із суспільними катаклізмами. Радянська влада прийшла і в Зятківці. Село клекотало, скрізь відбувалися сходки, дебати, два тижні палав графський маєток… Кожен факт, важливу розмову, нову пісню хотілося записати. Гнат відчув і збагнув своє справжнє покликання на все життя: «Мене охопила якась гарячка колекціонера». Ще на початку збирацької роботи, Танцюра усвідомив: пісня — це сплав тексту і мелодії, її слід записувати в єдності поетичного і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти записом нот. Щоправда, основи музичної грамоти хлопець здобув у приходській школі, в 10-13 років співав у церковному хорі, вів альтову партію. Пробуючи застосувати свої знання з музики, Гнат самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Двоголосся й багатоголосся були недоступні. На допомогу прийшов учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши його гри на скрипці, нотації складних мелодій. Фронтальний запис фольклору набув якісно нових рис, більшої інтенсивності.
Якось мати, наспівуючи Гнатові, забула кінець пісні. Саме цієї хвилини до хати зайшла близька сусідка — бабуся Демедиха. Мати запитала, чи не знає вона пісні. «Де там не знаю! — усміхнулася щиро Демедиха. Проспівала закінчення, а тоді інтригуюче мовила: -До мене, сину, до мене за піснями. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ж їх знаю до погибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива. Я весь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях. Коли б не пісні, то десь-то лопнула б із досади і горя».
Гнат Трохимович трохи недовірливо, скептично сприйняв оті «три волові шкури», однак подумав: хай бабуся хоч кілька десятків пісень передасть. Але співачка «сипнула» стільки перлин, що не було ніякої можливості їх записати. «Два тижні без перерви я ходив до неї і складав лише списки відомих їй пісень, яких виявилося не десятки, а сотні. Кажучи фігурально, коли я досі плавав по вузеньких річечках, звідки було видно обидва береги, то тепер випливу якесь безмежне море. Я стомлювався писати і всерйоз почав побоюватися, що ніколи не зможу перейняти того, що вона знає. А вона все каже, розповідає, співає без кінця і краю»
Гнат Трохимович поставив перед собою мету: записати від бабусі все до словечка. Дізнавшись про паспортизацію пісень, бабуся обрала собі псевдонім: Явдоха Зуїха.
Записи від неї тривали дванадцять років. Постаті Танцюри і Явдохи Зуїхи є тим ідеальним зразком в історії світової фольклористики, коли гармонійно поєднались надзвичайна обдарованість народної співачки й ентузіазм та віртуозність талановитого збирача. «Спілкуючись із цією бабусею, яка так повно ввібрала в себе культуру трудового народу, я, — писав фольклорист, — багато передумав і зрозумів. Читання з книжки тисячі пісень ніколи не дасть того ефекту, як слухання і запис їх від живої людини, яка з додатками і художніми поясненнями емоційно їх передасть. За допомогою Зуїхи я зрозумів душу простої трудящої людини, фізично і морально здорової, духовно багатої. Я ніби пірнув у лірику, в музику, в глибокий океан людських переживань і вирватися з цього полону народної поезії я і не хотів і вже не міг».
Рукописна збирацька спадщина Гната Танцюри багата й різноманітна в жанровому плані. Впродовж сорока шести років від ста п'ятдесяти інформаторів збирач записав 5000 пісень; близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок та анекдотів; 1536 прислів'їв і приказок; 615 загадок; 144 зразки інструментальної музики (танців); сотні замовлянь, голосінь, повір'їв, прикмет, матеріалів до народного хліборобського календаря тощо, творчий доробок Гната Трохимовича можна назвати справжнім подвигом, якщо зважити, що всі пісенно-музичні матеріали записані на слух.
Центральне місце у фольклористичній спадщині Гната Трохимовича, без сумніву, займають записи від Явдохи Зуїхи. На основі тисяч аркушів, акуратно списаних каліграфічним почерком збирача, нахиленим у лівий бік, Вікторія Юзвенко, Михайло Яценко та Зоя Василенко підготували книгу «Пісні Явдохи Зуїхи», до якої ввійшло 925 народних пісень.
В історії української фольклористики відомі імена багатьох талановитих носіїв усної народної творчості — кобзарів, співців, казкарів, оповідачів. Високу оцінку науковців здобули М.Загорська з Чернігівщини, Г.Чорномазова, С.Бакитько, Р.Чмихало з Полтавщини, Т.Гринишин і Г.Терлецький із Тернопільщини, М.Пустай, А.Калин, В.Королович, М.Галиця із Закарпаття, К.Дутчак, Г.Єремійчук, Ф.Гулей на Буковині, Н.Присяжнюк і Г.Максимчук із Вінниччини, У.Кот на Волині та ін. Величним пам'ятником легіонам носіїв фольклору, українському народові є унікальна книга пісень Явдохи Зуїхи.і по праву займає одне з перших місць у ряду найвизначніших народних співців слов'янського світу
У теоретичному доробку збирача відзначимо дві праці: науково-популярний біографічний нарис «Явдоха Зуїха» та науково-методичний посібник «Записки збирача фольклору». У нарисі Танцюра глибоко і всебічно проаналізував життя народної співачки, з'ясував соціально-економічні причини появи багатьох усно-поетичних творів.
Пропив коника й на гайочку.
Пропив коника вороного
Та йде додому по другого.
— Ой як викупиш — люблю тебе,
Як не викупиш — уб'ю тебе.
Ой не раз, не два викупляла,
В вишневім саду ночувала,
Різних пташечок наслухала.
А соловейко: тьох-тьох, тьох-тьох,
Котяться сльози, як той горох.
А зозуленька: ку-ку, ку-ку!
За що ж я терплю таку муку?

Родинно-побутова лірика тематично дуже багата. Однак провідна її тема — боротьба людини за щастя, утвердження людини як особистості. У цій пісенності відбилися соціальні мотиви, відверті патріотичні устремління, глибокі роздуми про долю-неволю. Не останнє місце тут відведено пейзажам — вірним супутникам народної поезії, джерелу паралелей, контрастів, співзвучностей, порівнянь, найрізноманітніших асоціацій і барв.
Головним у родинно-побутовій ліриці є образ жінки. Від кохання до жінки, народилося все прекрасне на землі. А з яким пієтетом ставився до жінки Тарас Шевченко! Його поетичний геній підніс до вершин естетичного ідеалу просту трудівницю, оспівав материнство як апофеоз ніжності і краси:
…на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Колискові пісні та забавлянки яскраво ілюструють багатство і щедрість народної душі, звучання її найніжніших струн. Лебеді материнства ячать над усім світом, над кожним немовлям, виколисуючи його сонячну і добру долю. Г.Танцюра записав близько ста колискових пісень та забавлянок, ігор із маленькими дітьми. Майже всі зразки позначені високою поетичністю, простотою і доступністю змісту, мелодійною милозвучністю. Колискова пісня для дитини -то й колискова для неньки. Бо вищає небо материнської любові і сповнюється глибоким смислом її сьогодення й майбутнє.
Фольклорист підсумовує: «На підставі записаних пісень можу впевнено стверджувати: лукавлять ті, хто каже, що тепер народ нічого не творить, — це наклеп на трудовий народ.» Цей глибокий висновок актуальний і нині. Віра в невмирущий творчий геній народу — якість справжнього збирача — патріота Батьківщини.
Серед пісень літературного походження в запису Г.Танцюри знаходимо твори на слова І.Котляревського («Віють вітри, віють буйні», «Видно шляшки полтавськії»), Т.Шевченка («Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля…», «Летить галка через балку», «Нащо мені чорні брови?»), Є.Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), Л.Глібова («Стоїть гора високая») та ін.
Ім'я славетного фольклориста, етнографа й педагога присвоєно Зятковецькій середній школі. У м. Гайсині, на будинку, де ентузіаст жив і працював останній період життя, встановлено меморіальну дошку. відкрито меморіальну кімнату-музей Г.Танцюри при Будинку культури (нині музей діє в будинку, де жив фольклорист).

Архаїчні та “класичні” форми пісенного фольклору віднаходять своє друге життя в сучаснихаранжуваннях. Бард Віктор Морозов ще в 1990-х обробив львівські батярські пісні, Марічка Бурмака у тих же 90-х переспівала популярні колядки, Тарас Чубай і група „Скрябін” випустили альбом із стрілецькими та повстанськими піснями. До мотивів українського фольклору звертаються такі гурти як „Гайдамаки”, „Мандри”, „Перкалаба” та ін. Власну інтерпретацію класичних народних пісень пропонує популярний рок-гурт „ВВ” і його лідер Олег Скрипка. А співачка Руслана 2003 року випустила альбом “Дикі танці”, в основу якого покладено гуцульські мотиви. З піснею „Дикі танці” вона перемогла 2004 року на міжнародному конкурсі „Євробачення”. Сучасні українські митці використовують фольклорні мотиви та форми не тільки у царині музики, але і в інших галузях культури – літературі, малярстві, дизайні.

Інформація зібрано на сайтах, присвячених фольклорному мистецтву та збирачам народної творчості; вікіпедія.

Підготувала Людмила Тищенко