ФОЛЬКЛОРНІ НАДБАННЯ СІЧОВОГО КОЗАЦТВА

Козацтво ніколи не було лише національною збройною силою українців. За століття свого існування воно (особливо запорізьке козацтво, – а нагадаю, що існували ще й городове, реєстрове, надвірне та повстанське) створило значний масив фольклорного надбання.
Запорізькими козаками звалися власне ті козаки, котрі жили за порогами Дніпра; отож, запорізькими Січами повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів. Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче порогів. Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову або Підпільненську.

2

Козаки, зокрема запорожці, вміли майстерно розповідати про власні пригоди, про різні події та про різних людей. Д. Яворницький пише, що вони "нерідко самі розпускали про свою силу та непереможність неймовірні оповідання й змушували вірити в те інших". Особливо любили братчики переказувати про своїх богатирів і характерників. Усе це, безумовно, сприяло виникненню в середовищі січового й реєстрового товариства таких фольклорних жанрів, як легенда та переказ.
Нічим іншим, як плодом козацької творчості, є легенди "Хмельницький і Барабаш", "Герць Хмельницького", а також перекази "Як Потоцький потрапив у полон", "Про запорожців та царицю Катерину", "Як запорожці пішли із Січі до турка", "Запорожці за Дунаєм". Є відомості про те, що Б.Хмельницький, приймаючи в жовтні 1655 послів польського короля Яна II Казимира Ваза, розповів їм легенду про вужа і невдячного господаря. Цим гетьман виразно натякнув на непримиренність його війська та шляхетської Речі Посполитої.

Ті чи інші історії з елементами фантастики й художнього вимислу, пов’язані з козацтвом, побутують нині майже в кожному населеному пункті України, а також на Кубані, на Дону та в деяких інших регіонах.
Подібно до дум та історичних пісень, що виникли в козацькому середовищі, легенди й перекази новішого часу, присвячені козацькій тематиці, поділяються на цикли: історико - героїчні легенди та перекази, топонімічні легенди та перекази, соціально-побутові легенди та перекази.

Серед історико-героїчних легенд і переказів, записаних, як правило, від нащадків запорожців, домінують твори про боротьбу козаків із хансько-татарськими, турецькими, польськими і російськими завойовниками, а також твори про життя й подвиги Б.Хмельницького, Н.Морозенка, М.Кривоноса, С.Палія, І.Сірка, П.Калнишевського та інших козацьких ватажків ("Як козаки взяли Азов", "Про козака Щербія", "П’ятницькі хрести", "Подвиги Семена Палія", "Великий воїн", "Його жахались вороги", "Як Сірко переміг татар" тощо). У всіх цих творах дуже виразно звучить патріотична ідея.
Такі легенди й перекази, як "Річка Чортомлик", "Річка Кінська", "Озеро Лебедеве", "Тарасове Гульбище", "Урочище Сірківка", "Острів Лантухівський", "Урочище Сагайдаче", "Думна скеля", "Баштові дуби", "Селище Кривий Ріг" та подібні, належать до топонімічного циклу. В них ті чи інші сучасні географічні назви тлумачаться у зв’язку з подіями доби козацтва, з іменами запорожців та їхніх отаманів.

Соціально-побутові легенди й перекази XIX—XX ст., пов’язані з козацькою тематикою, розповідають про походження запорожців, їх побут, звичаї, характерництво (чаклунство) і про їхні стосунки з іншими соціальними верствами та іноземцями. За приклади таких творів можуть правити: "Запорожці — із маленьких дітей", "Люди браві й чепурні", "Козацькі жарти", "Запорозька вдача", "Як запорожці ману напускали", "Як запорожці прізвища давали", "Як запорожці голодну кутю проганяли", "Козацький обід", "Як запорожець провідував жінку", "Як запорожці перехитрили Потьомкіна" та ін.

3

Козаки вважали себе воїнами за покликанням. Саме тому вони ставили себе вище від солдатів регулярної армії, які воювали з примусу або за гроші. І слово козак не означало приналежності до стану. Як розповідали старі козаки, назва ця вже давалась тому, хто набував повне право військового громадянства. Він йшов не служити, а здійснювати на ділі свої дитячі мрії. Розповідаючи про себе, він говорив: "Ми пішли брати аул Какуринівський" або "Ми пішли на новий постій", тоді як, розповідаючи про регулярні частини, він вживав інші вирази: "Їх погнали брати аул Какуринівський " або "Їх погнали на новий постій".

Цікаво, що наші воїни за допомогою бойового крику не лише підіймали свій бойовий дух, а й наганяли жах на супротивника. При виборі кошового, січовики бажали йому "лебединого віку та журавлиного крику", тобто сильного командирського голосу, бо, як відомо, крик журавля навесні дуже сильний і його далеко чути. Зі стародавньої легенди про запорожців довідуємося про змагання хлопчаків на посаду отамана, під час якого переможець мав так крикнути, щоб усі жаби в озері замовкли, тоді його обирали отаманом.

Столітній запорожець Микита Корж згадує про випробування, які йому доводилось витримати для досягнення козацького стану: "Що скажуть, те й роби, в огонь і в воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того не покуштуй".
Перед посвяченням в козаки проводилися певні випробування. В історичних джерелах збереглося багато описів. Зокрема, козак мав приборкати дикого коня, розрубати шаблею підкинуту хустину, поцілити кулею на льоту у підкинуту дрібну монету або загасити пострілом свічку, переплисти на човні Дніпрові пороги, довести свою вправність у боротьбі та фехтуванні.

Козаки мали щось на зразок лицарських турнірів: збиралося кілька козаків, які билися, стріляли з луків та рушниць. Переможців у цих змаганнях обирали курінними, а нерідко і кошовими отаманами. Про це красномовно говорить старовинна козацька приказка: "Як буде слава, то буде й булава!" Такий величезний авторитет козацтва серед українського народу, спричинив і переймання народом козацьких військових традицій.

4

У свідомості українців характерництво – явище також суто запорізьке. Це чаклунство воїнів, і застосовують його найчастіше для отримання перемоги над ворогом. Взагалі воно спрямоване на позитивну для "своїх" – представників власної спільноти – дію, на їх захист та допомогу. Жіночі чари, як правило, у фольклорі мають деструктивний характер і спрямовані проти чоловіків або на нанесення господарчих збитків. Треба сказати, що у війську запорозькому характерники складали окремий загін. Їх було небагато, деякі гетьмани, кошові, отамани були характерниками. Серед них Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.

Козаки-характерники, яких також називали химородниками, голдовниками, знахарями, дванадцятьма мовами говорили, із води сухими виходили, на людей сон та ману насилали, у річки переливалися, переверталися на вовків та інших тварин, по суху, як по воді, на човнах плавали, пославши на воду повсть, як по землі ходили, могли жити під водою, мали дзеркала, в яких було видно, що робиться за тисячі верст. Їх ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні стріла, ні звичайна куля (а лише срібна) не брали. Кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили дуже довго і були надзвичайно сильними. Особливо рельєфно в образі козака-характерника виступає його здібність перекидатися вовком і невразливість від залізної зброї та куль. Це вказує на генетичний зв’язок уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-вовка.

Козацькі характерники вміли використовувати і такі каталізатори, які зараз прийнято називати психотропними засобами. Ось свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив обличчя рушничним порохом, змішаним з горілкою. Тоді він насипав на долоню пороху, розтер з горілкою та помазав тому по виду, то така зараз охота взяла, що тільки дай спис у руки, здається би, пішов та й душив би всякого.

Варіантність міфологічних мотивів притаманна легендам про Палія, в образі якого поєднуються, синтезуються давні міфологічні уявлення наших предків. Основний пов'язаний з ним мотив – мотив безсмертя: "він міняється як місяць", "Місяць старий – і Палій старий, місяць молодий – і Палій молодий". Палій – "запорожський лицар, великий вояка" отримує через ангела від Бога воїнський дар, оскільки виконує титанічну, героїчну місію – вбиває із прикритої від дощу штанами рушниці лукавого, за те, що той "сміє передо мной хвостом вертіти та ще й повітря псувати". З образом Палія тісно пов'язаний мотив тимчасової відсутності, яка мотивується по-різному: був "замурований в стовп на сім год", його "замурували в темницю. Не багато ж він там сидів, не пивши і не ївши, - двадцять років!" тощо. Його відсутність пов'язана з відсутністю світла, можливості рухатися, їсти, пити.
Під час ув’язнення Палій практично втрачає риси й ознаки живої людини. "Витягли з того стовпа Палія, а на ньому лепу на цілий аршин, а брови так йому одросли, що треба було трійчатка вила, щоб підняти їх уверх". Про хтонічну природу свідчить сліпота, подібність до міфічного Вія. Власне темниця, стовпи є уособленням хтонічного світу, з якого герой повертається до світу людей, зберігаючи всі ознаки хтонічної істоти: неприбране довге волосся, характерне для демонологічних персонажів, нерухомість, сліпоту та неодягненість. Повертаючись у світ, він знову набуває рис живої людини. Таким чином, герой вмирає та воскресає, а не лише "міниться як місяць".

5

Отже, образ запорожців у фольклорній прозі двоплановий: з одного боку, у переказах, вони змальовуються як реальна історична спільнота, що мала свій особливий побут, етичний кодекс, звичаєве право та традиції; її представники практично нічим, крім волелюбства та відмови від жінок, не відрізнялися від інших. Поряд з переказами про козаків існують легенди, де козацтво набуває інших рис. Запорожців наділено надзвичайним зростом, довголіттям, силою, характерництвом, пророцьким знанням. Рівень міфологізації залежить від розповсюдженості сюжету, який, в свою чергу, зумовлений популярністю героя.

Використано матеріал зі статті Анастасії Назаренко сайт http://www.uamodna.com

Підготувала Людмила Тищенко

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"