ban2

СУМНЕ ОБЛИЧЧЯ ПРОРОКА – СИН СВОГО ЧАСУ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

«Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду...» в цьому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Олександр Довженко.

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» 11928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно.

Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957). На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка...

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті.

Протягом 1914-1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.
1

Майбутній класик радянського кіно тут зустрів своє перше, велике й справжнє, кохання у далекому 1914 році. Варвара Крилова, красуня зі Сміли, стала його долею — спочатку щасливою, а потім нещасною. І все своє життя Олександр Довженко мучився розлукою з цією незвичайною жінкою. Дехто з його біографів вважає, що Варвара виховувала їхнього спільного сина. Однак історія вперто ховає таємницю цього трагічного кохання… (джерело)

У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту.
У 1921 р. працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів.

Наприкінці 20х років Олександр Довженко знайомиться з молодою, але вже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Вершини слави й успіху вона досягла після того, як зіграла головну роль у фільмі «Аеліта».
У 1930 році О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження.

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі». У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград».

9Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна.

Побачив Україну в огні війни. Не зміг простити М.Бажанові, що той не вивіз батьків із Києва (сам Довженко був тоді в Середній Азії), що його іконообразний татко під час війни ходив просити милостиню й замерз "на посту".

Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки...

«... мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда. Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії - та інтересам українського й усього радянського народу».

Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у Всесоюзному Державному інституті кінематографії.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму.

7А 25 листопада 1956 року, у неділю, Олександр Довженко був на своїй дачі у підмосковному Передєлкіно. Назавтра були справи на "Мосфільмі", а за тиждень — Париж. Довженко був запрошений до Парижа на пошанування своєї творчості, тому мав вилетіти туди на початку грудня. Увечері серце Олександра Петровича відмовилося працювати. Приїхала лікарка, побачила, що хворий вмирає. Викликала професора, але той відмовився. Прийшов інший лікар, констатував смерть.

Довженків племінник Тарас Дудко, не раз говорив про те, що є підстави говорити про замовне (від спецорганів, звісно) вбивство, яке було здійснено руками Солнцевої. «Можливо, вона навіть любила його по-своєму, допомагала у чомусь, але було в ній щось диявольське. Дітей у них не було. Він дуже-дуже любив дітей, але Юлія Іполитівна... Наприклад, вона могла сказати: «І свині народжують». І взагалі з роками ставала все злішою. Олександр Петрович говорив їй: «Юлю, ти живеш у злі», — якось розповів журналістам Тарас, директор Російського інституту реабілітації Національного наукового центру наркології.

Ніби у перші години і дні по смерті чоловіка вона надто плуталась у своїх переказах того, як воно усе було… Після невиїзних 26 років невідомо, як би він повівся у Парижі, що говорив би. Чи був це мотив для вбивства? Поки не відомо.

23

Юлія тримала свого чоловіка, генія і творця, в їжакових рукавицях. Його унікальні архіви й щоденники заповіла розсекретити лише в 2009 році — через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною. Оскільки ця жінка - головна офіційна його любов. У своїх нотатках Солнцева твереза й реалістична, надзвичайно сувора до його родичів (із боку рідної сестри режисера). Можна сказати, навіть нещадна до цих родичів... Які (своєю чергою) платили їй взаємністю, регулярно підживлюючи версію про співпрацю Юлії Іполитівни з КДБ. (джерело)

Сам Довженко записав у щоденнику: "Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі". Ще після війни Довженко мав шанс повернутися в Київ, але Олександр Корнійчук і Микола Бажан зробили все, щоб цього не сталося. На цей раз вони перешкодили мертвому пригорнутися до рідної землі. Поховали генія планетарного масштабу в Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було аж 32 рублі.

Траурна церемонія відбулася у Домі літераторів. Ні Бажан, ні хто інший із письменників і митців першого ряду на похорон з України не приїхали. Хоч делегація була, на чолі з письменником Василем Минком. "Мені однаково, чи буду я жити в Україні, чи ні…" і "Чуєш, брате мій…" співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. Минко привіз сніп жита, вузлик української землі та яблука. Уже на цвинтарі Козловський висипав ту землю в могилу, примовляючи: "Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає".

У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави і шедевром його творчості. У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

4Олександра Петровича називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його.

Як один зі знаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в не потуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».

5Генієм на кшталт да Вінчі був Олександр Довженко. Красень із сумним обличчям пророка, позбавлений посмішки та щастя. Звідки той сум? Мабуть, що з дитинства. З часу, коли він порівнював обличчя батька й Святого Миколая, коли заслухався розповідями діда про козаків, про скіфів, про те, як наші пращури смертельно образили царя Дарія. Коли наші пращури-мисливці кинулися за зайцем. Перси обурилися, звинуватили скіфів як боягузів. "У нас немає міст, немає виробленої землі. Ми не боїмося спустошення, але є у нас батьківські могили. Знайдіть їх, і Ви дізнаєтеся, станемо ми битися за них чи ні."

А у Запоріжжі він побачив, як нащадки скіфів-козаків не боронили, а нищили могили предків. Усвідомив це з 1931 року, коли режисером приїхав на зйомки кінофільму "Іван". Блукав Олександр Петрович старим Запоріжжям-Олександрівськом і дивувався: не знаходив жодної споруди в українському стилі. Чому їх не було? Українцям не дозволяли селитися в місті, а усі цегляні будинки неодмінно проектувалися чужинцями й затверджувалися в Петербурзі. Точно так було і в соціалістичному Новому Запоріжжі: жодного архітектора-українця.

6Довженко спрагло все фільмував, бо на його очах умирала козацька Україна. Він дізнавався, що буде знищено, що удалося описати, дослідити, адже його товариш, Микола Філянський, був тоді директором музею Дніпробуду. Довженко бачив, як українці за вказівкою Кремля потопили царські скіфські могили, упокорили ревучі пороги. Пізніше Олександр Петрович дізнався, що усі, хто працював у Запоріжжі в музеї Дніпробуду, хто описував знищене Дніпрогесом (крім двох смотрящих), були знищені.

І останньою краплею загибелі нації було Каховське море, коли О.Довженко знімав "Поему про море", як упокорені запорожці пустили під болота-водосховища козацькі могили, козацькі церкви...
А хто ми, а що ми без їхніх могил?
Ставище безводне, пташище безкриле...

Цікавий матеріал у статті: «Видавничий дім "Комора" випустив книгу "Довженко без гриму"» можна прочитати тут

Інформацію зібрано з Інтернет-ресурсу на сайтах присвячених життю та творчості Олександра Довженка.


Підготувала Людмила Тищенко.

Напишіть Ваш коментар