ban2

Той, що переміг темряву – Андрі́й Васи́льович Волоща́к, український поет.

 

Андрій Волощак народився в сім'ї малоземельного селянина 31 серпня 1890 року, Мшанець тепер Старосамбірського району Львівської області. Усім шістьом дітям батько постарався дати якнайкращу освіту. Щоб вивчити найздібнішого сина, мшанецький ґазда Василь Волощак на світанку ХХ століття поїхав на заробітки до Америки. І його Андрій успішно закінчив Перемишльську гімназію, працював помічником адвоката. Як тисячі бойківських хлопців, мав русяву чуприну і ясні мрійливі очі. Разом із колегами-гімназистами Антоном Жилою та Іваном Квасницею він належав до гуртка «Молода Громада» і у 1910–1912 рр. видавав таємний літературно-науковий часопис для молоді «Наші листки». Всього вийшло 13 чисел на 524 сторінках. 1912-го Андрій Волощак закінчив студії і в тому ж місті працював помічником адвоката. Але в 24 роки Андрія Волощака, молодого поета-початківця, забрали на фронт Першої світової.

Не спинила мати сліз,
Як я взяв у руки кріс.
Рвала волос з голови,
Як я став під корогви.
Під час Першої світової війни був призваний до австрійського війська. Воював в українському підрозділі на східному фронті, в Галичині, де наприкінці літа 1914 року російські війська завдали поразки австро-угорцям. У перші дні війни, у день своїх уродин він отримав серйозне порання. Із фронту повернувся – але незрячим. Вже після поранення йому дали військове звання капрала. Відтоді два роки перебував у Відні на стаціонарному лікуванні у шпиталі для поранених військовиків. Спочатку його розпука не знала меж.
Не раз так хочеться мені
Ридать-кричать невпинно.
Гей! Дайте світла хоч на мить!
Без світла я не годен жить!
Гей! Світла хоч краплину!
Ольга Кобилянська писала: “Вартівник чи слуга, що його супроводжує, каже тихцем: “Он там сидить молодий український поет і пише поєзії. Зразу, переконавшись, що утратив зір навіки, він хотів собі життя відібрати — його розпука не знала межі ... але ... далі ... далі він успокоївся й помирився з тим, що вже ніколи світу не побачить. Тепер пише”
Один з журналістів, побувавши у шпиталі писав про Андрія: «При столі сидів молодий жовнір з пером у руці. Важко з очевидною натугою писав він щось на папери, а сльози раз-по-раз капали наче каплі дощу на папір. Було тихо… Чути було лише шелест пера і падаючих сліз на папір. Управитель Мель поясняє мені, що се молодий український поет, бувший студент прав, Андрій Волощак. Пише також по німецькі. Коли ми вийшли з світлиці, управитель прочитав мені кілька ліричних поезій сего молодого нещасливого українського поета. В них страшна розпука і біль. Якась гробова безнадійність. З початку хотів він застрелитися, але потім збудилася у нього якась страшна жадоба писати. Він хоч осліп від пострілу в обличчя, скоро привчився писати і пише від раннього ранка до пізнього вечора. Найшов мету у життю. Буде своєю піснею осолоджувати тяжкі дні своїм братам… Заряд шпиталю придбав для нього машину до писання, на якій він може без надто великого труду писати. Се вже також страшне Memento війни!
1113Але наші жовніри мають також веселі хвилі у шпиталях, коли бодай трохи можуть забути на свої журби. Такими хвилями бувають концерти, які влаштовуються по шпиталях, або святочні відзначення поранених жовнірів.
Для українців концерти влаштовує музичний кружок товариства українських студентів «Січ» при підмозі Жіночого Комітету. Дотепер відбулося сім концертів, по різних віденських шпиталях. Без сумніву, такі концерти багато проводяться до ознайомлення шпитальної услуги з нашим народом, а рівночасно підносять дух наших жовнірів і діють на них освідомляюче.»
Його поезії почало друкувати віденське «Дїло». Крім письма, переїхавши до Праги, 1916 р. записується на філософський факультет німецького університету Карла Фердинанда у Празі й вивчає слов’янську філологію.
Як напише згодом Ярина Сенчишин, набута у перші дні великої бойні сліпота галицького юнака стала символом для багатьох його сучасників. Після втрати зору, за визначенням його друзів, не сприймав світ навпомацки, а бачив світ серцем, не заощаджуючи його.

1112

 
Мені очима палиця служить…
Вона зі мною і сміється, і тужить.


Іду між людьми я просто і зримо,
Вистукую нею свій крок я і риму.
… Я нею торкнуся до серця Землі, –
І радощі чую, і болі її…


13 жовтня 1916-го Андрій Волощак, переїхавши до Праги, записується на філософський факультет Цісарсько-королівського німецького університету Карла Фердинанда у Празі й вивчає слов'янську філологію. Щоб бути ближче до родини, 19 жовтня 1918 року він стає студентом того ж таки факультету Львівського цісарсько-королівського університету. Весь цей час лікується. 1920-го у львівському шпиталі знайомиться з Ізидорою Ваньо. Вона добре знала італійську, польську, німецьку й французьку мови. Крім того, на професійному рівні володіла мовою есперанто. 1912 року Ізидора в числі чотирьох львів'ян взяла участь у роботі Другого всесвітнього конгресу есперантистів у Кракові. У 1914 — 1918 роках вона працювала друкаркою в Управі Січових стрільців, що у приміщенні «Сільського господаря» (нині вулиця Чайковського). Разом із Феофанією Чучман і професором Миколаєвичем вона поїхала до Кам'янця Подільського, куди відступив уряд ЗУНР, і працювала в цьому уряді. Зрештою на короткий час потрапила до польської тюрми, звідки вийшла на волю тільки тому, що хтось був знайомий із її вже покійним на той час батьком Ізидором.
У листопаді 1924-го Андрій та Ізидора одружилися і, оскільки її мама була проти цього шлюбу, кілька місяців мешкали у львівському готелі «Народний», а відтак оселилися в будинку № 22 на вулиці Війтівській (нині Козланюка). Жили на інвалідську пенсію, яку Андрій Волощак одержував від австрійського уряду аж до вересня 1939 року. У них було четверо дітей: Ігор, Ярослав, Мирослава і Зоряна. Подружжя відзначалося в літературному та громадському житті Галичини. Добре володіючи мовою есперанто, Андрій Волощак і його дружина Ізидора, коли між ними доходило до гострої суперечки, переходили на цю мову, щоб ніхто з дітей не розумів, про що йдеться.
1111З початку 1920-х років Андрій Волощак брав активну участь у діяльності літературних об'єднань «Митуса» й «Горно», був членом антиалкогольного товариства «Відродження» Ольги Дучимінської.
Діду, у нас на землі далі точаться війни.
Майже нема кобзарів, хоч багато незрячих.
Все як при Тобі, і все як тоді безнадійне.
Може, і добре, що ти цього всього не бачиш.
За словами І. Фідика - вічну ніч своєї нещасної долі він переміг. Залишив вагому літературну, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину, знайшов продовження в дітях та онуках, які стали помітними постатями в суспільно-мистецькому житті Львова.
У 2012 році у видавництві “Сполом” вийшла збірка Андрія Волощака. Книга гарно упорядкована доньками поета Зоряною та Софією. У збірці зібрані різножанрові твори та матеріали, що показують творчість і життя людини непростої долі – Андрія Волощака, відомого українського поета і прозаїка. У факсимільному вигляді подано поетичну збірку «Моя туга» (1911-1912), яку автор виготовив власноруч. Видання присвячене 50-річчю Львівської бібліотеки товариства сліпих, засновником місцевого осередку якого був А. Волощак. Кошти на видання книжки були зібрані під час благодійної акції» для створення Центру соціокультурної реабілітації в спецбібліотеці для сліпих.
У 2008 року Зоряна Вовканич, наймолодша донька Андрія Волощака, своєрідно вшанувала пам’ять батька. Взявши кількадесят примірників останньої збірки поета «Акварелі та обертони» (2003), вона пішла на вулицю Андрія Волощака, щоб подарувати книжки мешканцям цієї вулиці.
Білий голуб заблукався
Білий голуб – біль.
Внизу – мари
Вгорі – хмари,
Білий голуб на пожарі,
А на сонці – цвіль.

Білий голуб налякався…
Там, на сонці, – тінь.
Чим розбити вгорі хмари?
Як збудити сонні мари?
Сонні мари на пожарі,
Як на сонці – тінь.

Наше сонце вкрилось цвіллю.
Білий голуб – біль…
Хрести в крові…
Безголові
Бродять брудні мари в крові…
Ой на душі – цвіль. (1927)
Жартома у 1930 році передбачив польоти людей у космос та мобільні телефони. «Хотів би я вже народитись за яких сто, або двісті літ. Оттоді було б цікаво поглянути, як, або й самому полетіти, як люди птахами літають у воздусі, рибами гуляють в поморських глибинах, ракетами по Всесвітньому просторі мандрують, єлектрикою дітий родять, щоб не мучались, спинками від маншетів радіо й телехвонують.»
Опанувавши шрифт Брайля для незрячих, Андрій Волощак розробив на його основі українську абетку, яка використовується й досі.

Бібліографія
Петро Інгульський. («Обрії пахнуть вітрами», «Каменяр», 1972 г.)

Збірки поезій
«Поезія в прозі» (1920)
«У тьмі горю» (1934)
«Поезії» (1941)
«Серед блискавиць і громів» (1946)
«Серцем бачу» (1947)
«Рідний край» (1949)
«Спів Карпат» (1952)
«Все тобі, Вітчизно» (1954)
«На Верховині» (1957)
«Вибране» (1961)
«За горами, за лісами» (у співавторстві з Георгієм Книшем), (1961)
«Семафори відкрито» (1962)
«Довбушеві скарби» (казка-поема), (1963, 1976)
«На спільному шляху» (1964)
«Спалахи й горіння» (1971)
«З верха на верх» (1974)
Іван-Побиван і великі суниці (1990)
«Акварелі та обертони» (2003)
Альманах «Українська радянська поезія» (1951)
Прозові твори
«В погоні за сонцем» (документальна повість, неопублікована)
Нагороди
Орден «Знак Пошани»
Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.»


При підготовці статті була використана інформація
з сайтів присвячених поезії та літератури, а також:
http://bojkosvit.com/andrij/;
вікіпедія

 Підготувала Людмила Тищенко

Напишіть Ваш коментар