ban2

ТАНЕЦЬ – ПЕРЕВАЖНЕ ЗАНЯТТЯ НЕБЕСНИХ ЯНГОЛІВ. СЕРГІЙ ЛИФАР – УКРАЇНЕЦЬ ДО КІНЦЯ

2004 року Національний банк України до 100-річчя з дня народження танцівника у серії «Видатні особистості 1України» випустив ювілейну пам'ятну монету «Серж Лифар».

У передсмертній записці, зверненій до дружини, він підписався: «Серж із Києва. Українець до кінця». Перефразовуючи афоризм «Бог дарує перший вірш, а решту робіть самі», він міг сказати: «Бог дарує перший стрибок, решту робіть самі». Але для цього треба бути безжальним, майже жорстоким до себе, бо ж ніщо так сильно не старіє як тріумф.

...У своїй автобіографічній книжці «Страдные годы», виданій у Парижі 1935 року, Сергій Лифар писав: «Лише той, хто був у Києві, дивився з Царського майданчика на урочисто величний Дніпро, хто побував у Видубицькому монастирі на високому крутому березі й звідти дивився на безкраї поля та ліси, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ». При зустрічах Сергій Михайлович захоплено розповідав про дитинство та юність, про перші музичні й театральні враження (він співав у хорі Софійського собору, вчився в консерваторії), про українські народні пісні, танці й обряди, які чув і бачив у маєтку свого діда в Канівському повіті. Якось на спектакль у «Гранд-Опера» Лифар прийшов в українській вишиванці і з гордістю сказав, що походить із козацького роду.

2Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта Литовська (нині с. Чапаївка, Голосіївський р-н Києва), у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905.

Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як його улюблений дід у Каневі, «часто збирав онуків і розповідав про минуле України... Бачив я і пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, що їх дали Лифарям українські гетьмани й кошові отамани великого Війська Запорозького».

3-1Дитинство його було коротке й швидко обірвалося. Сергій народився у тривожні часи 1905 року. «Влітку 1919 року там встановився найчорніший терор. Навколо нас підпалювали будинки, вбивали заручників, знівечені тортурами трупи кидали на вантажівки, мов забиту худобу. В мені вирувало нестримне обурення.

 Саме тоді до Києва приїхав виступати Троцький. Учнів гімназії вишикували перед трибуною. Я бачив зовсім близько цього похмурого чоловіка з кучерявою чуприною в пенсне на стрічці – щоб, бува, не загубити його в пориві ненависті. З його товстих грубих губ злітали лише злісні заклики до насильства, до сліпого фанатизму. В моєму ще дитячому серці визрівало відчайдушне рішення: треба змусити замовкнути цей голос, знищити цю злу силу. Виявилося, що чимало моїх друзів теж хотіли цього. Ми знайшли нерозірвану гранату, але кинути її на трибуну не вдалося, бо на той вирішальний момент Троцького заслонили охоронці».

1921 року Сергій дізнався, що С. Дягілєв, засновник і художній керівник «Русского балета» попросив відому балерину Б. Ніжинську, в якої Сергій вчився, відрядити п’ять найкращих учнів до його трупи в Монте-Карло. Юнак опинився серед них. У трупі киян зустріли чомусь похмуро. Дягілєв після проб холодно заявив, що вони цілковиті неуки. Втім, він мав рацію. Однак Сергій не занепав духом. Після репетиції у тісних навчальних залах він ішов на мис і ночами до знемоги тренувався. Якось на одній репетиції він здивовано почув, як Дягілєв сказав: «Оцей буде танцівником!»

4Згодом він послав Сергія до Мілана шліфувати техніку в маестро Чекетті, в якого вчилися знамениті балерини Б. Ніжинська і А. Павлова. Через чотири роки Лифар – уже перший танцівник. Виступ молодого артиста у ролі «Блудного сина» в однойменному балеті С. Прокоф’єва став найяскравішою подією останнього дягілевського сезону в Парижі.

Після смерті Дягілєва Сергій опинився без шеляга в кишені й без роботи, було йому 24 роки. Трупа розсіялася по всьому світу, але, на щастя, Лифар одержує пропозицію-ангажемент у паризькій опері. Якраз тоді збиралися відзначати сторіччя від смерті Бетховена. Вибір упав на «Творіння Прометея». Сергій водночас був автором балету, хореографом й танцівником. Це був захоплюючий й небезпечний задум, де можна було в професійному плані скрутити собі в’язи.

5Більшість глядачів, не дуже цікавлячись Бетховеном, прийшли на виставу, наче на кориду: їй уже винесли смертний вирок. Після ефектного, досі не баченого виходу Сергія оторопіла публіка затамувала подих. Це було щось неймовірне! Після вистави до гримерні зайшов директор театру і звелів принести шампанське (ніколи такого не робив) і запропонував йому очолити балет Опери, який тоді перебував у летаргії, і прекрасний принц-Лифар мав його розбудити.

«Моя хореографія, – згадував про той час Сергій Михайлович, – так захоплювала мене всього, що не давала спокою навіть уві сні. Нерідко в моїх нічних снах народжувався стиль мого нового твору, моєї хореографії і я, прокинувшись, записував його». Так визрів його реформаторський проект «Маніфест хореографа»: «Перефразовуючи Євангеліє я заявляю: «На початку був рух». Тобто – танець. Бо ритм – один із великих феноменів фізики, все в танці йде за своїм бездоганним ритмом. День і ніч, фази місяця, припливи, биття людського серця... Все це відбувається відповідно до їхнього власного ритму. Тіло танцівника, цей союз емоції та геометрії, стає художнім інструментом: воно творить».

Сергій Лифар вважав, що в балеті за танцем має бути перше й останнє слово. Втіленням «Маніфесту хореографа» став його балет «Ікар». «Жодна музика, – на думку Сергія Михайловича, – не може передати просту, стриману, сувору красу грецького міфу й те бачення танцю, яке він навіює. Політ, а потім спокутне падіння Ікара могли відлунювати лише тишею або глухими ударами людського серця. Будь-яка музична тривожність, будь-який звуковий «клімат» здавалися б штучними й відволікали увагу глядача від суті драми». Тож Лифар вирішив танцювати Ікара без музики, так образ набував гострішої експресії. Ця партія стала найважчою із тих, за які він брався. Треба було буквально відірватися від землі, а потім, ураженому, впасти.

6Він щодня працював у театрі з восьми ранку до півночі, харчуючись лише цукром із кавою: «Засипаний компліментами, похвалою, - згадувала балерина Ліан Дейде, – він, проте, залишався дуже простим. Це був дуже щирий чоловік, типовий слов’янин з усіма властивими крайнощами – раптово він міг перейти від нестримної радості до глибокого суму... Перед ним схиляли голову: Лифар – геній».

Тим часом у світі ставало неспокійно, війна блукала навколо, всі відчували її подих. Після вторгнення фашистів до Польщі й оголошення про мобілізацію у Франції Оперу вирішили закрити. Уряд покинув Париж, дирекція театру втекла. 14 червня 1940 року над Тріумфальною аркою з’явилася чорна свастика. Йдучи безлюдними Єлисейськими полями, Сергій Лифар побачив самотнього чоловіка з орденською стрічкою в петлиці – той плакав.

За умовами Гаазької конвенції німці мали право займати всі будівлі з державної власності, які не діяли. Єдиний спосіб не дати вивісити їхній прапор над театром – почати працювати в ньому. Лифар вважав, що було би боягузтвом і слабкістю дезертирувати, тобто залишити балетну трупу без керівника в цій ситуації.

7Опера почала працювати, Сергій Лифар, будучи в підпорядкуванні уряду Віші, виконував його накази лише формально і ніколи не зловживав своєю владою. Він матеріально допомагав противникам чи жертвам окупаційного режиму, переховував багатьох людей, які намагалися дістатися до вільної від німців зони.

Війська союзників підходили до Парижа. Гестапівці лютували, одного дня вони зробили обшук у номері готелю, де жив Лифар; на щастя його не застали, тож довелося переховуватися. Визволення Парижа, яке б мало об’єднати всіх французів спільною радістю, було спаскуджене ницим зведенням порахунків. Забули про те, що Лифар зберіг театр, що співробітники могли вижити протягом чотирьох років окупації. Однак його звинувачували в колабораціонізмі, особливо старалися комуністи, технічний персонал театру, які під час окупації спокійнісінько там працювали. Сергій Михайлович із сумом дивився, як зраджували його друзі, з якими ділив тривоги тих неспокійних днів.

Він покинув Оперу обурений, розчарований, зламаний. Визволення Парижа спричинило до різкого повороту в долі Лифаря: французький Рух Опору звинуватив його у колабораціонізмі й засудив до страти. Лифар тікає з Франції і в 1944–1947 очолює трупу «Новий балет Монте-Карло». Після війни Національний французький комітет із питань «чистки» скасував обвинувачення, і балетмейстер тріумфально повернувся до рідного театру.
Згодом Лифар очолює «Новий балет Монте-Карло». А восени 1947 року Сергія Михайловича знову запросили до Гранд-Опера. І тут доречно згадати таке його визначення: «Мій характер. Я завжди маю рацію – навіть помиляючись. Чи – навіть не маючи рації. Ніколи не помщаюся, бо моя помста – це мої досягнення. Прощаю все і всім. Але, на жаль, ніколи не забуваю».

Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету. У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця свого життя, потім — його Гранд-Опера.

8910

У 1958 його звільняють із театру. Він не вірить, що це остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не зміг йому допомогти.

Світ балету був не єдиним захопленням Лифаря. Він товаришував із багатьма художниками, серед яких були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Кассандр (Адольф Мурон), Марк Шагал, які оформили багато його спектаклів.
Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника.

12Власне, він малював і раніше: на театральних програмках, афішах, записках — олівцем, помадою, гримом. У 1972–1975 роках виставки картин Лифаря користувалися великою популярністю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція.

 Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення. «Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки люб'язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати. Тільки ж я не художник, а хореограф, що малює», — писав він у останній автобіографічній книзі «Мемуари Ікара». Він залишив після себе понад сотні оригінальних картин та малюнків. Основний сюжет — балет, рухи, драматургія танцю. 

Другою його пристрастю були книжки. Почалося усе із особистого архіву Сергія Дягілєва, який складався з колекції театрального живопису і декорацій та бібліотеки (близько 1000 назв). Лифар викупив її у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в Гранд-Опера. Як пізніше згадував хореограф: «Гроші на купівлю дягілевського архіву я заробив ногами».

Зібрав одну з найцікавіших в Європі російських бібліотек, яка складалася зі стародруків XVI–XIX ст. Особливе місце в його бібліотеці займала і «Пушкініана», найдорожчим скарбом якої були 10 оригіналів листів поета до Гончарової, рідкісні видання, інші пушкінські раритети.

13

В останні роки свого життя Лифар був змушений продати частину своєї колекції. Про причини такого рішення він писав у листі до спадкоємців у 1975 р.: «Сьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в стані зберегти колекцію. Меценати оминули мене увагою, я змушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, „відпустити на волю“ всі книги й альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек».

Розпродаж колекції Лифаря відбувся на аукціоні в Монте-Карло.
Нині частина бібліотеки Лифаря (817 одиниць) зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки. У дар Україні її передала вдова хореографа — графиня Ліліан Алефельд.

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Ґолль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна».

Він так і залишився «персоною без громадянства» — не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули».

14За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві 1961року і це було для нього великим щастям. Його запросили почесним гостем Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві. Тоді ж він таємно виїхав на один день до Києва: «Я побачив Київ, який суттєво відрізнявся від моїх спогадів, але так само купався в м’якому світлі. Я знову побачив рідний дім, він виглядав похмуро. Я побував на Байковому кладовищі, де батьки спочивають поруч. Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на якому відшукав дві могили. Я взяв по жмені землі з кожної могили».

Ім'я генія балету Лифаря повернулося в Україну лише в середині 1990х, не в останню чергу — зусиллями його вдови, графині Алефельд. Вона ж передала в дар Україні найбільші скарби з особистої колекції Лифаря: орден Почесного легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, сценічні костюми, а також пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, роботи Пікассо і Шагала, скульптурні портрети самого Сержа роботи скульптора Бельмондо — батька кінозірки.

Протягом тривалого часу до Києва з'їжджалися танцівники та хореографи з усього світу на міжнародний конкурс імені Лифаря та фестиваль «Серж Лифар де Ля Данс». На київській сцені відродилися його «Ромео і Джульєтта» та «Сюїта в білому».

Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні, Швейцарія де й помер 15 грудня 1986. В наші дні в Лозанні з'явився пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: «Serg Lifar de Kiev» — «Серж Лифар з Києва». В останні дні свого життя він казав: «Безперечно, настав час подумати не так про своє минуле, як про найближче майбутнє. Що мене заспокоює – це твердження Святого Василя: «Танець – переважне заняття небесних ангелів».

 

Інформацію зібрано на сайті http://www.ukrcenter.com та вікіпедії

Підготувала Людмила Тищенко

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"