ban2

МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА ТА МИКОЛА САДОВСЬКИЙ – ЇХ НАЗИВАЮТЬ УКРАЇНСЬКИМИ ТРІСТАНОМ ТА ІЗОЛЬДОЮ

"Серденько моє Кохане! Кицюня моя люба! Як твоє дорогеє здоров'ячко, моя рідна? Я тільки третій день як приїхав, а вже не маю просто місця, така мене бере туга, що я далеко від тебе, не бачу мою зірочку, не щебече вона мені. І сумно якось, нудно і наче чогось нема…» це рядочки з одного з листів Миколи Садовського до коханої жінки, на ціле життя, Марії Заньковецької.

1Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) народився 1 (13) грудня 1856 у селі Кам’яно - Костувате на Херсонщині. Його батько Карпо Адамович Тобілевич викупив із кріпацтва його майбутню матір Садовську Євдокію Зіновіївну.

Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем, бере участь практично у всіх найбільших битвах.

З війни повернувся унтер-офіцером з Георгіївським хрестом. Отримав його на Шипці, коли в бою полковий прапор перехопили турки, Микола пішов на них з голими руками і повернув прапор. Їхньою дивізією там командував Михайло Драгомиров, майбутній київський генерал-губернатор. Після війни Микола служив у Бендерах.

2Марія Заньковецька — велика українська актриса, яку Чехов жартома називав "хохляцькою королевою", а Петлюра її постать зрівнював у художній та суспільній значимості з самим Т.Шевченком. Широким і контрастним було коло її шанувальників. Щасливим і нещасним через сто років бачиться її життя. Театралам відома "колізія". Жага пристрасті й жага сцени...

Народжена 4 серпня 1854-го в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії (сьома дитина у дворянській сім'ї); захоплена українською піснею та побутом; сохла по лицедійству з перших свідомих кроків...

На одній із вистав Ніжинського дворянського клубу молодий капітан артилерії Олексій Хлистов, закохавшись у Марію, пропонує їй руку і серце. 11 травня 1875 р. Дзвони Заньківської церкви сповістили про вінчання Олексія і Марії. Ставши Хлистовою, вона мандрує, як і належить дружині військового. Чоловік отримав призначення у фортецю Бендери.

От одного разу в гостях, сидячи за фортепіано, вона тихенько наспівувала:
«Коло млина, коло броду,
Два голуби пили воду...»
Раптом почула, що до її співу приєднався другий голос – чоловічий, дужий, сильний:
«Вони пили, вуркотіли,
Тай знялися, полетіли.»

Озирнувшись, Марія побачила високого офіцера з георгіївським хрестом на грудях. Він назвався: «Тобілевич. Я з Херсонщини. З Єлисаветграду». – «А я – чернігівка». Так в Бендерах відбулося знайомство двох майбутніх видатних діячів театру – Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Іскра почуття, що зажевріла в Бендерах, розгорілася полум'ям великого кохання. І пісня чудовим чар-зіллям з'єднала їхні серця.

Бендери — фатальне місце. Тут доля сплітає в тугий вузол дві її пристрасті — до театру і до нього... Миколи Тобілевича (який узяв згодом сценічний псевдонім Садовський). "Він грубий, але з добрим серцем", — говорили про цього героя російсько-турецької війни, георгіївського кавалера, красеня-чоловіка, уродженця села Костувате на Херсонщині, одного з "атлантів", який тримав на своїх плечах новий український театр, що народжувався.

3Біограф Марії описує домашній концерт з участю пані Хлистової, жевріючого сценічного генія. "Ось вона сіла на землю, без слів, колисаючи своє дитя. Але це не дитина! На простягнутих руках у неї — обгоріле поліно. З великою скорботою вона то притискає це поліно до грудей, то простягає вперед, благаючи про захист своєї дитини…" У глядачів шок. За дві хвилини вона переконала гостей і домочадців, що в руках у неї не обвуглене поліно, а жива істота! Глядачі ціпеніли, плакали. І так буде завжди, доки вона виходитиме на сцену.

Гості почали вмовляти чоловіка Марії, Хлистова відпустити Марію на сцену. "Добре, якщо це буде український театр", - сказав чоловік і навіть написав розписку. Незабаром усі роз'їхалися, Хлистови потрапили до Свеаборга, де Марія варила геніальні борщі та їздила у Петербург до консерваторії.

І от у 1882 році прийшло Марії запрошення до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Адасовський знайшов переконливі аргументи. У Єлизаветграді, де жив тоді Садовський, відбувся дебют Заньковецької у "Наталці Полтавці". Марко Кропивницький був до сліз зворушений її грою, він зняв свій перстень і мовив: "Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!" Так і носила Марія все життя ту обручку зі сценою.

Здавалося, мрії збуваються: вона– кохана й закохана, вона – актриса. Після семи років життя з Миколою Марія отримала офіційну "волю" від Хлистова, але, щоб обвінчатися вдруге, мала відбути сім років у монастирі. Але вони ж кохалися! У одному з листів Микола Садовський писав їй: "Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, - все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!"

456

Яворницький згадував, як Ілля Рєпін був схвильований грою Заньковецької. Станіславський писав: "Її гра потрясаючої сили. Талант винятковий, національний, істинно народний". Карпенко-Карий вважав: "Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени".

7Кілька разів Заньковецька одержувала запрошення грати у трупі імператорського театру. Її порівнювали з італійкою Елеонорою Дузе, француженкою Сарою Бернар. Фізіолог Павлов плакав, дивлячись гру Заньковецької у "Наймичці", Антон Чехов твердив: "Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде".

Та навіть боги заздрять щастю смертних, адже Марія – однолюб, а Микола – податливий на принади "кицюнь", скакав у гречку з актрисами Марією Малиш-Федорець, Валентиною Івановою, але ставав на коліна й обурювався: "Маріє! Як могла так подумати? Ти ж – моя єдина кохана кицюня". Нерви, сварки, вони розлучалися навіки; вона йшла з театру.

Був лютий 1900 року Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька з партеру кинула йому білу троянду на ознаку примирення й усміхнулася. Він низенько вклонився, взяв квітку, підніс її до вуст. Прийшов мир, але такий короткий.

У 1905 році на зло Марії Садовський одружився з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів Миколу та Юрка, поїхав на Галичину, створив у Львові театр, став його директором і режисером. Вона поїхала в турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримали. Він повернувся і вони заснували перший український стаціонарний театр у Києві (1907). У 1910 році в Катеринославі Данило Сахненко зафільмував їхню "Наталку Полтавку".

8910

За часів УНР Садовський і його театр виконували роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Потім він емігрував разом із армією Петлюри. На еміграції Садовський жив у Празі, потім у селі Мокропси. Наймався косити сіно за 30 крон і гальбу пива. Там Садовський зустрів сина Миколу — офіцера армії УНР, майбутнього професора філософії.

12Микола повернувся, прийшов до Марії, яка гіркими докорами поглибила розрив. І пішов Садовський на Стрілецьку, 76 до чергової "кицюні" - акторки Валентини Чаус, молодшої на 45 років. Часто ж ночами Садовський сидів під дверима Заньковецької на Великій Васильківській, 121 і просив: "Маню, впусти!" Марія ж не мала сил простити.

У 73 роки Садовський без дублера знявся у фільмі "Останній лоцман". Коли дід нирнув у зимну воду Дніпра, всі заклякли з переляку, а він випірнув і крикнув: "Знімайте, чорт забирай!"

11І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала.

Через кілька місяців Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із ним. Нарешті вони з'єдналися навіки. Червона і біла троянди, що ростуть на місці їхнього спочинку, так переплелися, як переплелися нитки життя Миколи та Марії.

Заньковецька, як Діва Марія (сприйміть це не як екзальтацію, а як літературність), у муках і стражданнях — так — народжувала справжній український театр. Народжувала його від святого духа, свого генія. Для церкви вона була грішницею, для театру, для багатьох — святою. Може, тому такі різні прагматичні тверезі чоловіки, на кшталт русофіла Суворіна й українського патріота Петлюри, перебували в оп'янінні її талантом, ставали мало не релігійними фанатиками, тільки бачачи її на підмостках.

"Молодий, красивий. До кісток українець із чудовим голосом — підбаском. Коли він співав, то в багатьох блищали сльози на очах…" - писав про Садовського письменник В.Потапенко. А через багато років інший чоловік на прізвище Ленін (не "вождь", а однофамілець-артист) із таким самим пієтетом живописав його імідж: "Садовский — орел! Українська народная героїка! Це полум'я, поблизу якого спалахувало все, що було. Пластичний, піднесений, могутній…"

Інформацію зібрано на сайтах присвячених акторам театру та на сайтах -                     http://gazeta.dt.ua/CULTURE/diva-mariya-zankovecka-zabuti-listi-_.html;
http://www.uamodna.com;  
http://www.ukrajinci.hu/oldal.php?style=cikk&id=146 


Підготувала Людмила Тищенко

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"