Навіть посеред війни, коли здається, що нічого вже не лишилось і нема виходу та майбутнього, коли серце стає кам’яним, коли опускаються руки, для щастя і мрій завжди є місце

Доля звела їх у далекому 2008 році. Тоді все було інакше: Донецьк починав останній етап підготовки до ЄВРО 2012, Східкраїни жив у мирі та спокої, Петро був одружений, а Ірені тільки мали дозволити купувати алкоголь (виповнювався 21 рік). Вони познайомилися на виставці відомого фотохудожника в Донецьку. Такі дві різнілюдини з різних куточків країни: вона зі сходу, а він – з Хмельниччини. І тоді ще ніхто не знав куди заведе цяз устріч
Пройшло декілька років, вони зафрендилися на facebookі інколи переписувалися черговими фразами. Жодного з них не турбувало мовне питання і спілкувалися вони тою мовою, якою їм зручно. Петро питався про місто, про його соціально-політичні настрої, а Ірена намагалася відповісти на всі його запити.
А потім через кілька років був Майдан, де Петро приймав активну участь, а Ірена тільки слідкувала за його сторінкою. Потім був Крим, а за ним війна прийшла у Донецьк. Одного разу дівчина зайшла на знайому сторінку, де на неї дивився той же Петро, тільки стояв він у формі ЗСУ. Зав’язалась невеличка переписка. Парубок вмовляв Ірену поїхати з міста, щоби вона була ціла і жива, шукав знайомих в Києві, які могли допомогти із влаштуванням. Єдине, про що просив Петро, аби вона написала йому як буде в безпечному місці. І врешті дівчина виїхала до столиці, звичайно написала і все забулося. За облаштуванням побуту на новому місці думки Ірени були зайняті іншими речами, поки Петро не запросив її на зустріч. Він був у відпусці в столиці.
Зустріч була дивовижною. Багато змінилося за чей час, вона стала привабливою жінкою, а він вже встиг розлучитися. Вони розмовляли про Майдан, друзів, які там були, армію, волонтерів. Він розказував як йому живеться в частині, чому вирішив піти захищати країну, як проходить навчання. Вона говорила про своє місто, чому його так любить, чому так хоче додому. Петро не пішов в кіно і відмінив зустріч із друзями. І за цими розмовами промайнула майже вся ніч.
- Я відіб’ю для тебе твоє місто, ми повернемо твій дім. Тепер я знаю і бачу за що борюся.
- Головне ти повернись живим.
Це було кохання? Ні, але закоханість – точно. Хоча і не з першого погляду. Наступного дня від поїхав додому на Захід, а через кілька днів вже був на полігоні. Попрощатися в них не вийшло, але так і мало бути. Ще декілька днів вони пророзмовляли, а потім настав режим тиші.
… «Я не хочу, щоб ти плакала, чекала, хвилювалася», «Все одно так і буде, навіть якщо я буду мовчати», «Я знаю. Ти надзвичайна. Побачимось після війни», «Ти чудовий, я чекаю на тебе»…
Через деякий час вона з родиною вирішила поїхати ближче додому, на Схід.
«Я їду ближче додому, в місто «Х». Хай у тебе все буде добре. Бувай, милий» - остання смс, яку дівчина відправила, сідаючи у потяг… І знову тиша.
«Отже, тепер точно зустрінемось там на барикадах. Я скоро буду там же».
Навіть посеред війни, коли здається, що нічого вже не лишилось і нема виходу та майбутнього, коли серце стає кам’яним, коли опускаються руки, для щастя і мрій завжди є місце. Головне вчасно це зрозуміти. І вірити. Я в тебе вірю і чекаю.

АВТОР: побажав бути невідомим