Український прапор в Донецьку.

Давно хотіла написати таке трохи пафосне і можливо не зовсім доречне... Але. Про наш прапор.
Рік тому у листопаді я була справжнісінькою бавовняною ватою. Пам'ятаю, як зустрілася із другом, - а він, виявляється, щойно з Донецького Євромайдану, і стрічечка в нього була на куртці - жовто-блакитна та синя з зірочками ЄС. Ну я швиденько зібрала докупи усе несистематизоване шмаття своїх культурологічних знань і нашвидкоруч, присьорбуючи амсторовський чайок, вивела таку собі теорію - чим примітивніше суспільство (і конкретні люди), тим більш воно має потребу у певній символіці, знаках, відзнаках, особливих ознак у одязі та зовнішньому вигляді і т.і. Тобто - папуас розмальовує себе від п'ят до дірки у носі, і кожна закарлючечка, яку він малює на собі чи своїх речах, щось означає. Стів Джобс все життя носив однакові джинси та светрики. І любителі носити жовто-блакитні стрічечки, згідно цієї теорії, в мене наближалися до папуасів, а не до стівів джобсів... І... І сталося так, що друг, якому я верзла ці нісенітниці, якось випадково втратив стрічечку - відв'язалася вона і впала. Я досі пам'ятаю, де він її втратив. А тоді я йому не сказала і не підняла стрічку з підлоги - мені чомусь стало спокійніше, що ось ми обидва знов на рівних, без жодної символіки. Ось - нічого не муляє мені очі, не змушує думати, що явно щось не так в моєму ватно-домбаському світогляді, не підбурює вигадувати притягнуті за вуха теорії на виправдання своєї суспільно-політичної байдужості... Пробач мені, якщо ти прочитав цей пост. Мною прожито 10 років за цей рік, як і усіма нами, певно...
А потім була весна. І поступово ставало страшніше. Страх був тим більший, чим менше було прапорів. На Майдані було море, океан прапорів - і він переміг. А навколо мене прапори зникали. З ОГА. Потім з інших будівель. Я щодня ходила уздовж пр. Ілліча - активісти малювали жовто-синім смужки на стовбурах, абізяни їх інколи замальовували своєю чорнотою. Коли цього не ставалося - я йшла і в мені зароджувався спокій і відчуття безпеки - це наше місто, нехай зараз "ряжені" москалі ходять с трикольоровими ганчірками, а Донецьк наш, мій, назажди. Пам'ятаю ще "двобій" намальованих прапорів на плитах Набережної, біля жовтої субмарини і блакитної Нессі (до речі, донеччани, скажіть мені - вони там досі? Я сумую за ними...). Прапори зникли з пам'ятника Кобзарю. З площі, де загинув Чернявський (я тоді в соцмережі написала, що не приведи Боже, він відкрив відлік донецької Небесної Сотні - на мене накинулися з гнівними коментарями тоді). З дерев і мостів. З курток патріотів. З вікон і балконів (я досі зберігаю фото дому на Набережній, де довго на одному балконі висів наш прапор, а на іншому - трикольоровий, але викладати не стану, аби не наражати на небезпеку господарів тої квартири). І ставало страшно, саме від цього, а не від виду барикад у ОДА і гопоти у камуфляжі, що зустрічалася у все більшій кількості.
У середині липня я купила жовті і сині стрічки у квітковому ларьку, психанула і понав'язувала на мосту на Ілліча, на лавках на площі Леніна, ще десь... Наступного дня щезло геть усе. Уявила собі, хто, з якими мордами і з якими словами їх зрізав...
Останній раз у Донецьку бачила наш прапор у вигляді феньки на руці дуже вродливої дівчини, одягненої у запилюженому липневому трамваї так, як на вечірку - зачіска, підбори, яскрава сукня - і ця фенька. Кінець липня.
Потім для мене почався час мандрів. Кожен раз, коли бачила наш прапор - відчувала перш за все не якийсь там хрестоматійний патріотизм, а - безпеку. Тут свої. Тут ніхто не зачепить. Тут мене розуміють. На наших блокпостах, на сільских магазинчиках, на київських, ужгородських, харківських балконах, на сумках, куртках і зап'ястях людей... Жовто-блакитне = безпека. Сама зараз ношу феньку - не віруючи у обереги, але чомусь мене це заспокоює, бачити жовті і сині намистинки на шнурочку...
...У Києві є особлива стара липа, посаджена нібито Петром Могилою, з якою пов'язана якась добра прикмета - згідно цієї прикмети, на віття липи вішають стрічечки, ляльки-мотанки і інше рукоділля. Є табличка із застереженням, що робити того не треба, заборонено, бо шкодить дереву. Хай пробачить мені хтось невідомий - я зняла з тої липи жовто-блакитну лялечку-мотанку, коли лишалося кілька годин до потягу на Донецьк. Мені здалося, що вона своїми кольорами забезпечить мені безпеку там, куди я їхала. На всіх блокпостах, і дирковських також. Зараз вона у Донецьку. Я чомусь ірраціонально вірю, що вона збереже те і тих, що і хто в мене там лишились... Вона дочекається

Автор: мешканка Донбаса