ban2

        ГАЗЕТА "ФАЙНІ НОВИНИ" - ІНФОРМАЦІЙНА ЗБРОЯ У ВІЙНІ          <<< Читати далі

«Ангели Щастя» з Охтирки вимагали записати їх у волонтери

Якби мене запитали, яке слово було найбільш вживаним в Україні у 2014-му, я б відповіла "волонтер". За останній рік волонтерський рух у нашій державі набув справді небачених масштабів. Багато в чому - завдяки Майдану. Та нині йдеться не про порятунок протестувальників, а про долю всієї держави.

Сьогодні готових із власної волі підтримувати солдатів, забезпечуючи їх обмундируванням, військовою технікою та продуктами, прориватися з допомогою до мирних жителів зони бойових дій і вивозити їх з-під вогню "Градів" та "Ураганів", уже не сотні, а тисячі.
Як це - бути волонтером, Укрінформ поцікавився у Наталії Вінник, яка приєдналася до армії ангелів-охоронців українських військових ще під час анексії Криму Росією.
- Які у Вас були плани до війни?
- Було багато планів. Через свою громадську організацію хотіла розвинути проект з адаптації випускників школи-інтернату для дітей з особливими потребами до дорослого життя, а також організувати творчу майстерню для отримання такими дітьми базової освіти ландшафтних дизайнерів. Також мала в планах створити як "полігон" для цієї школи великий парк рослин.

 
- Що спонукало стати волонтером?
- Коли напав ворог, і на кону стало питання цілісності нашої країни, я відразу ж почала волонтерити. Поповнювала мобільні телефони наших військових, які були заблоковані російськими військами у Криму, пізніше почала закуповувати засоби гігієни, їжу, інструменти для ремонту військової техніки. Та все це передавала більш "крупним" волонтерам або тим, хто їхав туди. Пізніше виникло нестримне бажання самій поїхати і підтримати наших. Так і сталося.
- У нас не може бути так, щоб усе йшло гладко. Тим паче у такій справі як допомога армії. Які труднощі виникали?
- Труднощі були на першому етапі, коли народ недовіряв. Кожен казав, що допомагати армії не буде, що це має робити уряд і держава. Тоді, на самому початку, посварилася з багатьма друзями через відсутність розуміння цього питання. Життя показало, хто є хто. Багато відійшло одразу. Це люди, що живуть за принципом: "моя хата скраю". На жаль, таких дуже багато, і навіть зараз. Були навіть такі, хто говорив: "Чи не соромно вам, дівчата, допомагати українській армії?" Погрожували...
- Чому армія і досі залежить від волонтерів?
- Бо ми можемо швидко дістати все необхідне для того, щоб бійці по-справжньому воювали, а також створюємо їм більш комфортні умови перебування у зоні бойових дій.
- У Раді волонтерів при Міноборони говорять, що лише 6% населення допомагає армії, на Вашу думку, це достатньо?
- Це дуже мало. І останнім часом бачу, що бажання допомагати у людей знизилося. Ростуть ціни, проводяться реформи, які вигрібають у людей останнє. Мені так і пишуть: "Хочу допомогти, але, вибачайте, трохи пізніше, бо комунальні борги", - і подібне.
- Чому, як Ви вважаєте, бабуся несе останню копійку, а олігархи, серед яких і керівництво країни, не поспішають із допомогою?
- Найбільше допомагають найбідніші люди. Тут ви праві. Багаті живуть в іншому світі. У них просто немає часу ступити на сходинку нижче, у наш світ.

 
- Дехто говорить, не всіх волонтерів треба пускати до зони АТО. Ви погоджуєтесь?
- Ні. Волонтер - це добровільна місія будь-якої людини. Принципи волонтерства: рівноправ'я та взаємодопомога. Не можна одним дозволяти, а іншим - ні. Якщо у людини гарно виходить зібрати машину допомоги - це дуже добре! А хлопці там постійно мусять мати нашу підтримку. Ми - одне ціле.
- Чим відрізняються жінки-волонтери від чоловіків? Як їх сприймають військові?
- Дуже різняться. Жінки мають кращу інтуїцію. Ми часто, не знаючи, купуємо щось таке, в чому там (на фронті - авт.) є потреба. Ми несвідомо помічаємо дефіцит чогось, що не кидається в око. Ну, а ще ми гарні психологи і шеф-кухарі. Хто як не жінка краще накриє на стіл, порадує смачними стравами з усього світу? Ми це робимо. Навіть торти там готували разом із бійцями. Головне, мати бажання турбуватися про них 24 години на добу! Чоловіки-солдати до нас ставляться з теплотою та розумінням! Бережуть нас і теж піклуються про нас, коли ми там.
- Ви пам'ятаєте свій перший день у зоні АТО?
- Він був незвичним. Коли наближалися до місць боїв, на дорозі була купа техніки: танки, бронетранспортери, гармати. Мурашки бігали по шкірі від розуміння, що все це по-справжньому... Вперше стало трохи страшно просто від того, що це місце, де гинуть люди. Наші українці.
Я тоді привезла питну воду, балаклави, німецькі куртки, маскувальні бундесверівські костюми, засоби гігієни, велику скриню зі спеціями та кавою. А ще трояндове варення та морозиво! Тоді у спеку під Луганськом це було актуально і доволі незвично. Солдати досі бережуть ту мою сумку-холодильник, в якій я все це привезла.
Варення зварила сама з троянд із власного саду. Хотілося і порадувати бійців, і здивувати. Так і вийшло.
А ще я добре пам'ятаю, що сильно розплакалася. Це від того, що була поруч з нашими українськими Героями.
- Які думки виникають після повернення з передової, коли бачиш світ людей, які навіть не намагаються думати про війну?
- У мене вдома починається депресія. Якось одна вчителька, мама бійця АТО, розказала таке: "Сиджу в перукарні, стрижку роблять, а поруч чоловік у залі розказує, як він хоче "свалить" в Рашку, щоб уникнути мобілізації. Накотилися сльози та така образа..." Я знаю добре сім'ю цієї жінки. Її синові лише 25 років. Та він справжній чоловік, бо саме добровольцем у перші дні війни пішов на захист країни. Приходив у відпустки, на ротацію. Зараз знову їхатиме. І не плаче, і не ниє... А я собі думаю, от приклад: один подолав страх смерті, інший же - шукає спосіб "свалить" і навіть не соромиться про це говорити вголос. Це просто два світи. Два космоси, точніше: одна планета, а на ній одні - люди, а інші - інопланетяни зі своїм дебільним его.
- Як ставляться до "перемир'я" на фронті?
- Хлопці не вірять у перемир'я. Тому що не перестають стріляти з того боку. Обурює команда "не вестись на провокації".
- Чим запам'яталися поїздки до зони АТО?

 
- Із найцікавішого можу назвати декілька історій. Нам допомагає сім'я з Донецька. Вони біженці. Але постійно надсилають
речі та продукти, щоб ми передали це українській армії. Багато теплих нових ковдр, мішок теплих махрових шкарпеток, велика кількість термосів та термо-чашок, цигарки, чай, кава у великій кількості. Це заслуга цієї сім'ї. А їх малюк завжди передає чудові цікаві малюнки і листи солдатам. Це так зворушило бійців, що вони навіть до хлопчика записали відеозвернення і назвали його сином полку.
Ще з цікавого те, що кожного разу ми крім великих каструль готової їжі веземо м'ясо та щось незвичне готуємо там. Нам у цьому іноді дорікають, мовляв, дуже це вишукано як для фронту. У мене є на це пояснення. Колись сиділи отак за столом із солдатами, їли чергову тарілку макаронів по-флотськи. І всі вони сказали таке, що мене зачепило: жоден із них ні разу не був у ресторанах. Це прості хлопці із сіл Житомирської області, бо лише таких шлють воювати. "Крутяки" якось домовляються вдома сидіти. А чим наш солдат гірший за оту "золоту" молодь, що в ресторані сидить у той час, коли браття-українці віддають на полі бою свої життя? От я і вирішила, поки буду туди їздити, скуштують вони в мене все найвишуканіше. Ну, і почалося... Чого ми там тільки не готували. І я рада, що це вдалося, і що там вони відчувають домашнє тепло і сімейну турботу.
А ще цей Новий рік в АТО був для мене найчудовішим. Я пошила костюм Снігурки, привезла подарунки, які люб'язно підготували та спакували наші помічники, і разом з бійцем, якого вдягнули Зайчиком, ми їздили позиціями та блокпостами від самого Щастя роздавати подаруночки та наші теплі вітання. Цікаво, що справжньої Снігурки там ніхто не очікував. Тому все й вийшло здорово. А теронопільчанам на їхньому блокпосту ми подарували 12-літрову каструлю олів'є, яку я наготувала вдома. Свято має бути в кожного.

Наталія привезла Новий рік військовим на передовій
Поки їздили Луганщиною, зустрічним дітям на вулицях та в магазинах теж дарували подаруночки. Оце було класно! І всі були щасливі!
- Звідки ви берете мотивацію і сили на волонтерство?
- Моя мотивація - це мої бійці. Вони часто телефонують, запитують, коли приїдемо знову. Цікавляться, що смачненьке цього разу будемо готувати. Це і мотивує. Турбота про них, як про свою сім'ю.
А ще в нас одна спільна мотивація - ворог біля воріт. Тому ті люди, що мають досвід і сили, повинні взятися і кинути все це на організацію надійного тилу нашим воїнам.
Ми звикли все робити швидко. Зателефонував командир, попрохав певні речі та технічні засоби, і ми швидесенько це купуємо і веземо, не затягуючи час на довгі підписування документів та бігання по кабінетах чиновників. Ось така моя мотивація.
- Здається, люди в нас уже не хочуть чути про війну. Чи є якийсь спосіб достукатися до тих, хто ніяк не допомагає армії?
- Нещодавно вчителі Охтирської школи №3 запросили мене до себе, щоб показати дітям "живих волонтерів" і розказати про війну. На зустрічі в актовому залі був повний аншлаг, причому всі діти були зацікавлені. Ми їм показали багато відзнятого відео про наші будні на передовій, фото наших героїв. Дала приміряти один із маскувальних костюмів, показала, як робити маскувальну сітку, розповіла навіщо вона потрібна, ну і ще показала технічні пристрої, дещо навіть з такого, що не завжди афішуємо в постах, коли закуповуємо. Діти ставили багато цікавих запитань, і стало зрозуміло, що про АТО вони не знають взагалі нічогісінько.
Під кінець нашого діалогу запропонували дітям принести до школи білі старі наволочки та простирадла для виготовлення сіток.

На фото: учні Охтирської школи N3 роблять маскувальні сітки
Наступного дня я вела урок праці. Зібрали три класи, я принесла сітки, а діти купу всього, що необхідно для виготовлення виробу. Я навіть не очікувала, що наша попередня зустріч матиме такий резонанс. Школа "стояла на голові". Виходили одні учні і приходили інші. Всі намагалися зробити свій внесок. Більш того, діти вимагали негайно записати їх у волонтери і дати відповідні посвідчення. Ну, а щоб довго не чекати, найдотепніші малюки поробили собі з тканини білі браслети і попідписували їх словом "волонтер".

 
Нам також вдалося зробити приємний сюрприз нашим бійцям. Ми додзвонилися до них, і діти по гучному зв'язку голосно крикнули: "Слава Героям!" Думаю, це нашим сподобалося.
Більше того, поки я кілька днів була на Луганщині, школярі самостійно створили загін волонтерів із активістів школи, розподілили функції. Ми обрали назву для цього шкільного волонтерського загону - "Ангели Щастя". "Ангели" тому, що дитячими руками створюється тепло і захист для бійців, а "Щастя", тому що дбають вони про українських солдатів, що відстоюють Щастя та його околиці.
Діти наразі збирають ліки, продукти, готові виготовляти сухі борщі та мариновані овочі, шити маскувальні костюми і плести маскувальні сітки...
ЗМІ здебільшого показують лише роботу волонтерів у великих містах. Мені б дуже хотілося, щоб люди мегаполісів побачили приклад, який рівень свідомості у дітлахів з простого провінційного міста. Це наше майбутнє, і я пишаюся, що перебуваю серед таких дітей, і вони є моєю командою. Завдяки їм я упевнилася, що наш народ не здолати.

 
P.S. Наталія Вінник давно займається громадською діяльністю. З 2010 року вона очолює Охтирський районний осередок спілки сприяння розвитку зеленого сільського туризму в Україні, ціллю якого є пропаганда здорового способу життя серед дорослих та молоді через проекти, пов'язані із зеленим туризмом, розвитком українських народних традицій та ремесел.
Як волонтер працювала з вихованцями школи-інтернату для дітей з особливими потребами у селі Грунь (Охтирського району на Сумщині). З малечею займалася вирощуванням рослин, розвитком творчих здібностей, прагнучи допомогти дітям психологічно адаптуватися у суспільстві. За роботу "Еко-арт-терапія для дітей із вадами психологічного розвитку" отримала у 2013 році почесну статуетку та диплом за 1-ше місце в одній з номінацій Національного конкурсу ділових і соціальних "зелених" проектів Green Awards Ukraine.

Джерело: ukrinform.ua

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"