ПРИВОДИ ДЛЯ ПІСЛЯВИБОРЧОГО ОПТИМІЗМУ

Наше місто в цьому році взагалі випало з контексту загальноукраїнського політичного життя. А ще ж недавно деякі містечкові ура-патріоти, захлинаючись від гордості, величали Донецьк другою столицею України, кузнею керівних кадрів… Тепер усе це – в минулому. Струшуємо з себе колишню пиху й поневолі вчимося смиренню, з ностальгією поглядаючи на тепер відрізану від нас решту Батьківщини з її невпинними й нескінченними державотворчими процесами. Це десь там, на вільних територіях, іще минулого тижня, як і у старі добрі часи, вирували передвиборчі пристрасті. Жваво обговорювалися біографії кандидатів та їхня попередня діяльність. Безперервно лунали з телеекранів, підштовхуючи один одного, рекламні ролики кандидатів, невтомно обіцяючи виборцям чергові поліпшення, оновлення, одемократичнення… Як і п’ять, і десять років тому. З точки зору пересічного громадянина – доволі набридлива картинка, що раз у раз повторюється майже без змін, не даючи жодних надій на краще…

Так, вона може набридати й дратувати, якщо не знати їй ціни. І лише втративши її, усвідомлюєш: загубив щось надзвичайно цінне й важливе. Відібрав сам у себе відчуття господаря у власній країні, право впливати на її життя, змінювати її (як ти сподіваєшся) на краще. І ось тепер, удалині від виборчих пристрастей, намагаєшся зважити всі плюси й мінуси щойно завершеної політичної кампанії.

Звісно, зважувати їх досить-таки складнувато. Завадити можуть і недостатня поінформованість, і невідчування настроїв і думок виборців, і безбожно перекручувані окупантськими ЗМІ факти, і обурені патріотичні та псевдопатріотичні пости в інтернеті, що згодом зливаються в один гучний обурено-розпачливий крик: «Усе пропало! Нас злили! За що Майдан стояв?!» А згодом підключається й «важка артилерія» – аналітика, що рясніє математичними викладками й цілком логічно вибудуваними прогнозами щодо майбутніх союзів, блоків, коаліції, опозиції. І тут також, поміж мудрованих термінів, читається той самий висновок: «Усе пропало!» Як же ні, коли до нової Ради пройшли перефарбовані вчорашні регіонали-мажоритарники, що вже напевно намацали ґрунт для злиття з порошенківцями та яценюківцями, коли найодіозніші біло-блакитні «діячі» знов отримали депутатські мандати (чого вартий один лише Ківалов!)?! За підрахунками деяких експертів учорашній регіональній і прорегіональній коаліції зовсім неважко буде довести чисельність своїх «багнетів» у залі під куполом до трьохсот – з урахуванням усіх «тушок», мажоритарників, тих, хто досі вагається щодо свого політичного курсу («УДАР», Радикальна партія). То невже нічого не змінилося, й даремні були всі страждання, боротьба, перемоги?..

Не поспішаймо з песимістичними висновками! Попри всі вади, є у нового парламенту й безперечно сильні сторони. Найбільший його плюс полягає в тому, що він був обраний завдяки Революції гідності. Обранці, які отримали мандати завдяки революційним подіям, діятимуть набагато зваженіше за їхніх попередників, усвідомлюючи за собою не тільки посадову, але й історичну відповідальність. До того ж, у цьому складі щонайменше двадцятеро парламентарів є висуванцями громадських організацій та медійних об’єднань. Знайдуться поміж ними й безпосередні учасники бойових дій на Сході. І ті й інші – непіддатні (чи майже непіддатні) згубному впливові корупції.

Ще один позитив – цілковита відсутність комуністів (уперше за всю новітню історію України). Хвиля ленінопаду, що прокотилася всією країною, змила з вітчизняної політичної карти, здавалось би, незрушного Петра Миколайовича Симоненка разом із його товаришами-ленінцями.
Слід згадати в числі позитивних моментів і збереження прем’єрської посади за Арсенієм Яценюком, чия партія зараз упевнено лідирує за кількістю голосів, і вдоволення всенародного запиту на нові обличчя у владі (нинішній склад парламенту вже вважають радикально новим, вільним від старих засовковілих стереотипів, думок і дій)…

Мабуть, можна нарахувати ще з десяток приводів для оптимізму. А чи не найголовніший із-поміж них – збереження української державності, парламентаризму, законності.

Звичайно, можна безкінечно довго скандувати: «Я-рош! Я-рош!» І так само довго сумувати через відсутність у нинішній Раді яскравих і щирих патріотів – представників «Свободи» та «Правого сектора». Проте й недовіру до войовничих «правих» можемо трактувати як позитивне явище: виборець прагне не гострої боротьби, а конструктивної праці (гостроти нам зараз і так вистачає). То чи не втрачають після цього сенс (бодай частково) побоювання щодо інертності нового парламенту, його скочування до старих ренегатсько-корупційних схем роботи?..

У «ДНР» також невдовзі грядуть «вибори». «Президентські». Схема й результат яких давно розписані кремлівськими політичними ділками. Так само, як і програма дій майбутнього маріонеткового голови неіснуючої держави. А вкидання папірців до урни – то лише втішлива ілюзія для тутешнього наївного й легковірного «електорату», якому скоро доведеться по повній розплачуватися за власну громадянську незрілість і недалекоглядність. Ще попереду – масове безробіття, голод, дедалі гостріше відчуття бездарності самозваних лідерів. Оце – справжнє суспільне лихо, боротьба з яким обіцяє бути страшною й жорстокою.

То чи такий же він насправді невдалий, новий склад Верховної Ради? І чи має тут місце зрада національних інтересів? Наш погляд «із-за кордону» зводить цю проблему до мінімуму. Головне – що вітчизняний парламентаризм продовжує жити й еволюціонувати. Разом із Українською державою.

АВТОР: Максим Зеленчук