ban2

        ГАЗЕТА "ФАЙНІ НОВИНИ" - ІНФОРМАЦІЙНА ЗБРОЯ У ВІЙНІ          <<< Читати далі

Остап Рудиковський

21 вересня виповнилося 230 років від дня народження Остапа Рудиковського. Чи багато знаємо про Остапа Петровича? Чому жодним словом не згадуємо талановитого поета, казкаря й лікаря?

Остап (Євстафій) Петрович Рудиковський народився у селі Вільшанка на Київщині, де його батько більше 20 років був священиком. Польсько-український рід Рудиковських переселився з Хорватії в Україну в середині XVIII ст.

Синам (Остапу й молодшому Андрію) отець Петро розповідав про свої молоді літа, проведені в Києво-Печерській лаврі, де він служив келійником митрополита Павла Конюскевича. Ці спогади про Київ, людей, печерські легенди породили у хлопців мрію про місто з золотими куполами, і вони обоє майже все життя провели в Києві, уславили його, спочили тут.

У двадцять років Остап закінчив Києво-Могилянську академію, поступив до Медико-Хірургічної академії Петербурга. Потім Рудиковський був лікарем Томського піхотного полку, який супроводжував у походах 1812-1815 рр. У книзі «Воспоминания от юности бурсацкой жизни до вступления в военную службу и до офицерского чина» письменник Андрій Рудиковський, молодший брат Остапа, розповів про цей період життя брата.

Не тільки його талант ескулапа був високо оцінений на війні, багатьом офіцерам припали до душі романси Остапа Петровича. Якщо на війні поет віршував російською мовою, то вдома - українською, підписуючись псевдонімом Остап Киянин. Популярними серед сучасників О. Рудиковського були романтичні балади, козацькі поезії «Помин», «Козаки в щасті», байка «Вибір женихів», «Мужича казка». Хітом була «Пісня»:

А що ж дівонькам робить?
Знай - прядуть да шиють!..
Хтілося би то й їм любить,
Та в дівках сивіють.

Шанувальник поезії І. Котляревського й Т. Шевченка Остап Петрович у своєму київському будинку влаштував літературний салон, який відвідували О. Грибоєдов, М. Лорер, О. Поджіо. декабристи М. Орлов, М. Раєвський. Друзями Рудиковського були С. Волконський і С. Трубецький. Відвідувала салон і професура університету св. Володимира. Особливо товариські взаємини склалися в нього з ректором університету М. Максимовичем, якому Остап Петрович присвятив низку віршів. Один із них висловлював погляд поета на захоплення збиранням фольклору (ця настанова О. Рудиковського не втратила своєї сили й зараз) - не «обожнювати» старовину, а приглядатися до сучасності:

Що ж за утіха, що за радість
Та вся святая старовина?
Збирать її, - якась то заздрість!
Нам більш потрібна новина.

Із прози О. Рудиковського відомий його опис зустрічі з О.Пушкіним, надрукований у 1820 р. в «Русском Вестнике» (1841 г., № 1). Остап Петрович розповідав, що генерал Раєвський разом із сином та двома дочками, відправляючись на Кавказ, заїхав до нього в Києві та запросив лікаря взяти участь у їхній подорожі. Ось як він згадує про зустріч із Пушкіним у травні 1820 року: «Едва я по приезде в Екатеринослав расположился после дурной дороги, на отдых, ко мне, запыхавшись, вбегает младший сын генерала: «Доктор! Я нашёл здесь моего друга; он болен, ему нужна скорая помощь,- поспешите со мной!» Нечего делать: пошли. Приходим в гадкую избёнку, и там, на дощатом диване, сидит молодой человек, небритый, бледный и худой. «Вы нездоровы?» - спросил я у незнакомца. – «Да, доктор, немножко пошалил, купался; кажется, простудился». Осмотревши тщательно больного, я нашёл, что у него была лихорадка.» Далі ми знаходимо сторінки опису перебігу хвороби: «у него озноб, жар и все признаки пароксизма.» І все-таки Пушкін повідомив про своє рішення їхати на Кавказ.

4 червня кортеж разом із недужим вирушив із Катеринослава і наступного дня був на Верхній Хортиці. Від старожилів я чула про перебування гостей біля запорізького дуба. Старенька вчителька розповідала, що недалеко від кам’яниці Ґерґеля стояла саманна хатина, крита очеретом, у якій ночували Пушкін, Раєвський, Рудиковський. Не розваляв німець-колоніст халупи, а доглядав, як музей, а 1928 року нова влада прийняла рішення про знесення хатини.

6 червня мандрівники долали Кічкаську переправу. О. Рудиковський, залюблений у козацьку романтику, роздивлявся Хортицю, пороги. Пушкіна в цей час мучили напади пропасниці, тому він і не визирнув із вікна карети. У трактирі на Катеринівській (нині це вул. Горького) вони зупинилися, О. Рудиковський блукав вулицями міста, розглядав Хортицю. Далі був шлях на Павлівку, Комишуваху, Оріхів, Карлівку, Кінські Роздори, Бельманку, Захар`ївку, Маріуполь.

Дочка Остапа Рудиковського Марія одружилася з Миколою Шульгиним, братом Віталія Шульгина - члена київської «Старої Громади», відомого історика. Син Миколи Шульгина і Марії – Яків Шульгин (1851–1911) – знаний український історик, громадсько-культурний діяч, педагог. Син Якова Шульгина (правнук О. Рудиковського) – Олександр Шульгин (1889–1960) – історик, публіцист, міністр закордонних справ УНР в екзилі.
Дочка Андрія Рудиковського – Олександра вийшла заміж за лікаря університету св. Володимира - Івана Щербину, чий боярсько-шляхетський рід відомий ще з XVI ст. Онук А. Рудиковського Володимир Іванович Щербина - відомий історик, педагог, викладач Фундуклеївської гімназії, з 1925 року - член-кореспондент та голова комісії ВУАН з історії Києва та Правобережжя.

То, може, настав час своє згадати та вшанувати?

Автор: Ганна Черкаська

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"