ban2

        ГАЗЕТА "ФАЙНІ НОВИНИ" - ІНФОРМАЦІЙНА ЗБРОЯ У ВІЙНІ          <<< Читати далі

Павло Губенко (Остап Вишня)

ostap vyshnya16Павло Михайлович Губенко народився 13 листопада 1889 р. в містечку Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в селянській сім'ї. Його батько, син шевця в Лебедині, Михайло Кіндратович Губенко одружився в Груні з місцевою дівчиною Параскою Олександрівною Балаш.

Закінчивши у 1903 р. Зіньківську початкову школу, Павло Губенко отримав свідоцтво, що давало йому право обійняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Але хлопцеві було тільки 13 років, тому батьки віддали його у військово-фельдшерську школу в Києві, де вже рік навчався його брат Василь. Після закінчення у 1907 р. військово-фельдшерської школи П. Губенко до 1917 р. працює за фахом — деякий час фельдшером в армії, а потім у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці у Києві, на Солом'янці. Він не мав наміру присвячувати своє життя медицині, але до своїх обов'язків ставився чесно, сумлінно й віддано. Молодий фельдшер Губенко виявляв широкий інтерес до навколишнього життя, багато читав, активно займався самоосвітою і склав екстерном іспити за гімназію. Захоплення літературою зумовило його вступ у 1917 р. на історико-філологічний факультет Київського університету.

З 1918 — мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до леніністів потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої Армії Української Народної Республіки.

ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади).

«Реанімував» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: не зважаючи на військовий стан, немилосердно висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…» Але така слава не допомогла Вишні — згодом офіцеру Армії УНР помстилися за службу Україні: буде ленінська в'язниця і сталінський концтабір. Пізніше Павло Губенко сам відверто й щиро, з відчутною іронією сказав про свої хитання й помилки, про малоприємні "одіссеї" (щоправда, нетривалі) в дні Лютневої, потім Жовтневої революції і громадянської війни. Майже десятиліття потому він писав у "Моїй автобіографії": "Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету — в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам! Де співають, — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я!.." (Твори: У 4 т. — Т. 2. — С. 10).

ostap vyshnya15На сторінках кам'янець-подільських газет "Народна воля" і "Трудова громада" Павло Губенко з 2 листопада 1919 р. по 17 лютого 1920 р. опублікував 36 різноманітних за тематикою і жанровими формами творів.

Весною 1920 р. Павло Губенко повернувся до Києва. Восени охоронними органами революції його було заарештовано, і лише через півроку, після тривалих з'ясувань всіх фактів діяльності в часи денікінщини та петлюрівщини, П. Губенка було звільнено вже у Харкові.

З квітня 1921 р. письменник на все життя зв'язав себе з українською періодичною пресою, віддаючи їй усі свої сили, досвід і знання. Він почав працювати в газеті "Вісті ВУЦВК". На сторінках "Вістей" в червні 1921 р. з'явився і фейлетон Павла Губенка "Як Антанті од Корфанті дуже сильно нещастить". Його фейлетони, гуморески й усмішки друкуються в газетах "Селянська правда", в додатках "Молоде село" та "Література, наука, мистецтво". Писав Павло Михайлович швидко, легко й дотепно.

sonУперше псевдонім "Остап Вишня", якому судилося назавжди стати літературним ім'ям уславленого майстра сатири і гумору, з'явився під усмішкою "Чудаки, їй-богу!" 22 липня 1921 р. на сторінках "Селянської правди". Це була непретензійно, але влучно написана спогадальня, з літ дитинства самого автора, усмішка, в основу якої покладено поширені на селі жарти й бувальщини.

Перша книга Остапа Вишні "М. Твен — О. Вишня. Сільськогосподарська пропаганда" вийшла друком у 1923 р. У ній надруковано відомий твір славнозвісного М. Твена "Як я був редактором сільськогосподарського часопису" і три гуморески українського письменника — "Агрономова з Публієм Козоцапським полеміка", "Весняна кампанія" та "Про колективізацію".

У 20-ті роки виходять одна за одною десятки книг Остапа Вишні. Серед них "Діли небесні" (1923), "Ану, хлопці, не піддайсь!", "Вишневі усмішки (сільські)", "Кому веселе, а кому сумне", "Літературні усмішки" (1924), "Вишневі усмішки кримські", музичний гротеск на чотири дії "Вій" (1925), "Лицем до села", "Українізуємось", "Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні", "Моя автобіографія" та "Вишневі усмішки театральні" (1927). У 1928 р. "Усмішки" Остапа Вишні були видані в чотирьох томах. Значна кількість гуморесок була перекладена російською, білоруською, молдавською, єврейською та німецькою мовами. Вони друкувались в газетах, журналах, виходили окремими книжками.

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано. До арешту Остапа Вишні приклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905–1977), який у 1930 році в журналі «Нова ґенерація» (№ 2—4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934. № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди». «...я щасливий відзначити... що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні». Відбував він свою безневинну провину спочатку в Ухтпечтаборі (Ухта, Комі АРСР), у лютому 1935 р. був переведений в "Печорське відділення", на рудник Еджит-Кирта, через деякий час — знову до Ухтпечтабору. У в'язниці контактував із відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був ув'язнений у ГУЛАГу. Відбуваючи свої строки, Остап Вишня написав понад два десятки портретних нарисів про людей ухтинського табору — про осуджених, вільнонайманих і окремих працівників з табірної адміністрації (спільна назва добірки цих творів — "Материалы к истории ухтинской экспедиции. 1934 год").

Тут варто зауважити, що згадані портретні нариси витримані не у звичайному для творів про табірне життя настрої (відображення тяжких обставин, жорстоких порядків, антигуманних дій адміністрації тощо), а написані дещо в іншому ключі й пройняті іншим пафосом. Письменник показує, як людина, принижена недовірою та підозрою, скривджена несправедливим судом, знаходить у собі сили існувати, трудитись, зрештою жити.

Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) в письменницький кабінет у щойно реокупованому Києві.

Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945–1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

ostap vyshnya13Після вимушеного десятирічного мовчання почався другий творчий період письменника — 26 лютого 1944 р. вистрілила знаменита "Зенітка". У "Зенітці" Остап Вишня підносить тему мужності і нескореності радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни, утверджує його героїзм і полум'яний патріотизм. Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але сумного.

Після цього одна за одною з'являються книги Остапа Вишні: "Самостійна дірка" (1945), "Зенітка" (1947), "Весна-красна" (1949), "Вишневі усмішки" (1950), "Мудрість колгоспна" (1952), "Вибране" (1954), "Нещасливе кохання" (1956).

У цей час Павло Михайлович особливо інтенсивно працює. Він розширює галерею сатиричних портретів політичних діячів Європи й Америки (розпочату ще в 20 — на початку 30-х років). Ідеологічна ситуація в Україні обмежувала тему гумору і сатири. Можна було на всі заставки критикувати американський імперіалізм, паліїв війни, але поза критикою залишалися партійні органи, вищі ешелони влади в країні. Тільки найсміливіші гумористи могли критикувати райвиконком, сільраду, голову колгоспу. Доводилося вдаватися до «позитивного гумору». Такими були гумористичні нариси «Ленінград і ленінградці», «Запорожці», «В гостях у Макара Онисимовича Посмітного» та ін. Значне місце у повоєнній творчості посідають «Мисливські усмішки» — своєрідні поезії в прозі, які відкривають читачеві щедротний світ природи, вчать берегти її красу і множити її багатства.

Визнання в колі театральної громадськості принесла драматургічна творчість Остапа Вишні, а його виступи з проблем розвитку театрального мистецтва заслужили шану знавців сценічного мистецтва. П'єси письменника, написані в комедійному ключі ("Вій", "Запорожець за Дунаєм", "Вячеслав"), з успіхом ішли в театрах Києва, Харкова, Запоріжжя, Москви та інших міст, що було безсумнівним доказом належної оцінки його драматургічної праці.

Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником. Жанрова стильова різноманітність творчості Остапа Вишні вражає: памфлет, фейлетон, гумореска, усмішка, лаконічний репортаж, динамічний діалог, оповідь, монолог, шаржово-гротескна. Вона зумовлена ідейно-тематичною різноманітністю сатири і гумору, талантом письменника, його смаками, темпераментом, складом характеру.

Остап Вишня гостро висміює хапуг, спекулянтів, п'яниць, бюрократів. У "Дилді", "По ревізії", "У ніч під Новий рік" та інших гуморесках викриваються жадоба, симуляція, ледарство.

Автора любили безмірно... "Тільки нечесні могли не любити його, не любити вже за те, що він жив непідкупний, кришталево чистий, як совість народу", — так писали його колеги.

Глибока людяність, увага, сердечність — таким був Павло Михайлович. Стриманий, замислений, часом навіть сумний, він і смішив, і приваблював до себе якоюсь дивною людяністю. У ньому народ бачив втілення людської совісті, чесності й справедливості. Ніколи ні в чому Павло Михайлович не відмовляв. У важку хвилину він приходив на допомогу своїм друзям і знайомим, а іноді й зовсім стороннім людям.

Письменник залишив нам автобіографічні гуморески "Отак і пишу", "Великомученик Остап Вишня", "Все життя з Гоголем", "Моя автобіографія" та щоденник "Думи мої, думи мої...".

Письменник-новатор не тільки розширив тематику української сатири і гумору, а й збагатив жанрові різновиди. Проте чи найбільше Остап Вишня полюбив гумореску, в якій життєві явища зображуються в добродушному, жартівливому тоні; окремі вади людини Вишня-гуморист піддає лише легкій, доброзичливій насмішці.

Про багатогранність обдарування Остапа Вишні свідчить і віртуозне володіння ним народно-оповідною інтонацією, вміння органічно трансформувати народні дотепи, творчо використовувати влучні прислів'я. Важливу стилістичну роль у творах письменника відіграють діалектизми, архаїзми, професіоналізми. Автор був неперевершеним майстром у створенні сатиричних портретів, у ліпленні гумористичних характерів за допомогою мовної індивідуалізації.

Чесність, талант і правда — таке найзаповітніше ідейно-естетичне кредо Вишні-патріота, Вишні-художника.

Секрет широкої популярності Остапа Вишні — у його єдності з рідним народом. Не міг письменник сидіти в стінах кабінету — завжди поспішав, рвався до людей.

ostap vyshnyaШироко знаний у народі автор усмішок і фейлетонів, він проводив велику громадську роботу. Любив зустрічатися та вести довірчі професійні розмови з молодими сатириками, гумористами — ділитися з ними секретами нелегкого творчого ремесла, надавати дружні поради і потім стежити за їхніми успіхами, виступати у пресі зі словами заохочення й підтримки.

У 1953 р. Павло Михайлович відвідує міста Львів, Дрогобич, Борислав, Рівне, Коломию, Чернівці. У жовтні 1954 р. бере участь у роботі Третього з'їзду письменників України. Остапа Вишню обрано до складу правління Спілки письменників України.

Останні роки свого життя Остап Вишня багато подорожує Україною, виступає перед українськими людьми зі своїми творами. Та де б не їздив письменник, але найкраще йому працювалося й відпочивалося вдома — на неспокійній вулиці Червоноармійській.

У вересні 1956 р. Остап Вишня останній раз виступає перед читачами в Каховці... Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник — граніт; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса; встановлений у 1958 році)

Читаючи Остапа Вишню, народ і усміхався, і сміявся, і повнився радістю і гордістю, і сумував, і печалився, і обурювався — багатьох і багатьох струн душі доторкалося вишнівське людяне, мудре, гостре і ніжне, вагоме слово.

 

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"