ban2

        ГАЗЕТА "ФАЙНІ НОВИНИ" - ІНФОРМАЦІЙНА ЗБРОЯ У ВІЙНІ          <<< Читати далі

Петренко Михайло: КРИЛАТІ МРІЇ ПОЕТА-СЛОВ’ЯНЧАНИНА

КРИЛАТІ МРІЇ ПОЕТА-СЛОВ’ЯНЧАНИНА

Слов’янськ, Слов’янськ
Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії сади,
Пахучі квіти по долині,
І так красуєшся собі!

На перший погляд – звичайна собі проба пера юного віршівника-школяра… Звичайна, та не зовсім – якщо взяти до уваги згадані у цих рядках географічні назви. Вже передбачаю, як, мабуть, перехопить подих у окремих вразливих читачів у очікуванні чергової трагічної історії про одного з мешканців цього багатостраждального міста. Тож покваплюся заспокоїти їх: мова піде не про цьогорічне воєнне лихоліття (хоча його теж уже навряд чи вдасться обминути увагою), а про набагато давнішу епоху.

Про ті часи, коли Слов’янськ був мирним торгівельним містечком, де основне населення складалося переважно з шахтарів-солеварів та торгівців, а його вершки – з колишніх слобідських козаків, що по ліквідації Гетьманщини у другій половині вісімнадцятого століття перетворилися на російських дворян. (Зауважимо, між іншим, що дуже часто це дворянство було «особистим» («личным»), цебто присвоювалося конкретно названій людині без права передання у спадок, тобто не гарантувало жодних більш-менш широких суспільних прав нащадкам носія – таке собі повільне вихолощення української еліти).

Перетворилися лише на офіційних паперах, а насправді ще довго трималися й предківського світогляду, і звичаїв, і життєвого укладу. І не дуже квапилися закривати свої довгі оселедці напудреними париками, а жупани міняти на модні кафтани й камзоли петербурзького крою. І влада імперська, як це не дивно, не важилася тиснути на них, шануючи їхні уславлені в боях родоводи, природну національну й ообисту гордість і неабиякий хист і до військової справи, й до державного управління, й до науки та мистецтва.

Так-так, то теж були часи російської експансії! Проте в цих краях експансія була до певного часу дуже обережною й вибірковою. Тодішню слобожанську еліту – козацтво – старалися всіляко задобрювати, бо розраховували через неї ефективно впливати на місцевий простолюд, отримуючи з того і внутрішньополітичний, і економічний зиск. Ба навіть новозатверджена царськими указами назва цієї місцевості – Українсько-Слобідська губернія – зберегла у собі відгомін уже зниклої, але незабутньої козацької доби. Тож аристократії місцевій жилося не надто вже й сутужно – треба було просто прийняти нові політичні реалії (а що ще залишалося?) й намагатися жити й у новій державі з гідністю, аби не осоромити слави прадідів, що колись накладали головами за іншу державу – козацьку.

В одній із таких родин на хуторі Торецькому поблизу Слов’янська, у межиріччі Торця й Бакая, і з’явився на світ у 1817 році наш герой – Михайло Петренко. Нібито звичайнісінькі, на перший погляд, ім’я та прізвище, яких у нас – сотні тисяч, якщо не мільйони. Утім серед спадкових козаків – воїнів із діда-прадіда – звичайних прізвищ не було. А Михайлові ще й судилось оповити предківське ймення новою славою – та вже не військовою, а мистецькою.

Чи то м’яка й поетична вдача батька, палко закоханого в місцеву, вражаюче гарну природу, чи то власне споглядання краси рідного краю, чи то природна вдача – тиха, дещо боязка й відлюдькувата, мрійлива (як у справжнього тогочасного романтика) – пізніше зробить із нього одного з першопрохідців нової української літератури. А поки що майбутній митець лише починає пробувати свої сили на поетичній ниві та відточує словесну майстерність за партою Харківської гімназії. Далі буде буремна, сповнена натхнення й творчого ентузіазму студентська юність у Харківському ж таки університеті – найзнаменитішому на той час українському вузі. І хоча фах, який тут опановував Михайло, був нібито зовсім далекий від літератури й мистецтва (він навчався на юридичному факультеті), проте жага до творчості ставала дедалі невгамовнішою, спонукала уважніше придивлятися до актуальних літературних течій і шукати гідне товариство однодумців.

Уже невдовзі молодому поетові подарують дружбу відомі нам усім чи не ще зі шкільної лави корифеї нової української словесності – Григорій Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський, Петро Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський (ця остання славетна той час трійця – серед найкращих університетських викладачів, учителів майбутнього віршотворця).

Харків упевнено ставав одним із найголовніших культурних центрів, де з новою силою пустило паростки українство – вже не з козацькою шаблею, а з пером у руці. Втративши залишки державності, вийшлі з козацького середовища українські інтелігенти прагнули надолужити цю втрату вже в новій, гуманітарній царині. Наш герой був поміж ними. Не раз звучали з його уст палкі промови щодо існуючої несправедливості, не раз допомагав він словом і думкою українським інтелігентам-патріотам, що не хотіли миритися з поступовою втратою національної ідентичності.

Було й знайомство з Тарасом Шевченком, був і зв’язок зі знаменитим Кирило-Мефодіївським братством, яке пропагувало грандіозні за масштабами, але, на жаль, зовсім нереальні для того часу ідеї: відновлення української державності, звільнення від чужоземного гніту всіх слов’янських народів і надання їм права на самовизначення. І невдовзі це солодке натхнення, породжене шляхетними душевними поривами, дасть гіркі плоди. Чим поплатився Шевченко за лідерство в Кирило-Мефодіївському братстві, відомо кожному школяреві. Не оминуло покарання (хоч і не таке суворе) й двох його найголовніших соратників – Миколу Костомарова й Пантелеймона Куліша. Впала тінь підозри й на Михайла Петренка. У секретній доповіді київського губернатора Дмитра Бібікова на ім’я царя (з приводу покарання кирило-мефодіївців) прізвище слов’янського поета стояло у списку небезпечних. Йому пощастило уникнути кримінального переслідування за свої погляди, проте про жодну успішну кар’єру вже не могло бути й мови.

Відтак захопленню літературою дедалі сильніше перешкоджала матеріальна скрута. Просування службовими східцями тривало мляво й невпевнено, молодого юриста постійно перенаправляли з однієї установи до іншої (до Вовчанського, а пізніше – до Лебединського повіту на Сумщині, такої далекої від любого йому Слов’янська!) отже, досягти високих професійних успіхів так і не вдалося. Дуже відчутно далося взнаки відверте «українофільство», таке ненависне царському урядові.

Не було, здавалося, гучних перемог і в житті інтимному. Перше глибоке юнацьке кохання – до Галини Марченко, дочки багатого купця – вщент розбилось об реакцію її батька, який і думати не хотів про зятя-бідаря (хай навіть і з аристократичним родоводом) і нашвидкуруч обвінчав доньку зі значним сановником, із яким вона згодом виїхала за кордон. Ця поразка завдала митцеві болючого удару й вилилась у нові, сповнені туги, вірші («Туди мої очі, туди моя думка», «Чого ти, козаче..?», «Як в сумерки вечірній дзвін»). Остаточно вона залікується тільки після шлюбу з небагатою дворянкою Анною Миргородовою та народження сина й доньки. І тоді вже поетова ліра забринить упевненіше – його творча уява народить нових ліричних героїв, безжурних сміливців і відчайдухів («Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора»)…

Утім і м’яка лірична вдача митця раз у раз прориватиметься назовні, спадаючи з його пера опоетизованими образами рідної Донеччини. Це й Святогірський монастир, і славна Савур-Могила, і просто вулиці Слов’янська й тутешні люди, які там, на далекій Сумщині, вже здавалися йому незвичайними, оповитими ностальгічним ореолом:

Чи бачив хто слов’янськую дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину,
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі?
Чи лучилось чувать пісні дівочі
І дослухатись, як вони,
Так дуже-дуже жалібні,
Чарують Слов’янськ весь –
Од краю й до краю?..

Отже всі минулі особисті та службові невдачі повністю компенсувало найголовніше захоплення – літературна творчість. І дарма, що весь поетичний доробок Михайла Петренка складається лише з дев’ятнадцяти віршів, опублікованих у тогочасних популярних часописах «Сніп», «Молодик» і «Южный русский сборник» («Малувато!» – поспішать глузливо вигукнути скептики, ропещені вже тепер, майже через два століття, безліччю високохудожніх українських творів), та значення його більш ніж вагоме. Бо автор – один із піонерів нової української словесності. Невиправний романтик і мрійник із постійною тугою за кращим, із нестримним польотом думок до вигаданих ідеальних світів і при цьому – з палкою любов’ю до рідного краю. Хто з нас хоч раз у житті не наспівував чи не декламував оці рядки, що, безсумнівно, стали вершиною Петренкової творчості?

Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю:
Чому ж я не сокіл?
Чому не літаю?
Чому мені, Боже,
Ти крилець не дав?
Я б землю покинув
І в небо злітав!

Вони давно стали народною піснею, загубивши на тривалий час ім’я свого творця, але, набувши широчезної популярності й не зістарившись навіть по спливанню майже двох століть, і досі звучать зі сцен, телеекранів та магнітол, змушуючи навіть найсуворішого слухача на якусь мить пом’якшати душею, схвильовано зітхнути, змахнути з ока сльозу розчулення…

Пересічні слов’янчани мало що знають про відомого земляка (втім не судімо їх надто строго – фахові літературознавці теж мають про нього обмаль відомостей!). Лише двадцять-тридцять років тому тут з’явилася меморіальна дошка на честь видатного українського поета-романтика дев’ятнадцятого століття Михайла Миколайовича Петренка. Його повні білих плям життєпис і творчість понині чекають на молодих, енергійних дослідників – філологів, істориків, краєзнавців, що ще відкриють світові чимало цікавого і про особистість митця, і про його естетичні нахили та вподобання, й про ту епоху, в яку він жив… Аби тільки було щире бажання робити цю добру справу. Тутешні дослідники-літературознавці вже довели, що неможливого тут мало: свого часу розшукали й правнучку поета Світлану Антонівну Петренко, і його правнучатого племінника Антона Костянтиновича Петренка, що жив у сусідньому Краматорську, дізнавшись від них чимало раніше невідомих фактів про життя знаменитого прадіда. Ці зібрані відомості все ще чекають на глибоке фахове опрацювання.

Скажуть: сьогоднішньому Слов’янську не до поезії. І це також до певної міри справедливо. Адже він і досі не оговтавсь остаточно від недавньої окупації, коли кров’ю й трупною отрутою підпливав цілющий намул Словкурорту, коли пожежі випалювали гектари тутешніх хвойних лісів, коли місцеві мешканці ховалися по підвалах від канонади, коли вщент були зруйновані навколишні селища…

Та хіба поетичне слово й пісня ставали колись на заваді спільній праці, спрямованій до такої гуманної й благородної мети, як відбудова рідного міста після війни? Слово митця іноді здатне творити справжні дива, надихаючи людей на добрі справи, вселяючи в них оптимізм, віру у власні сили, бажання жити й творити.

Нехай осінні дощі й зимові хуртовини остаточно змиють і вивітрять із людської пам’яті моторошні спогади про окупацію! Хай зіллються в небуття, як непотріб, імена катів і ренегатів – Гіркіна, Пономарьова, Штепи!

І Слов’янськ і надалі житиме, співаючи Петренкову пісню про недосяжне, але мирне небо, в яке так кортить іноді здійнятися на крилах романтичних мрій!..

АВТОР: Максим Зеленчук

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"