Як Росія руйнувала та руйнує незалежність України Частина 1

Історія Української революції 1917—1920 рр. багата на драматичні події, які віддзеркалюють пошуки національною політичною елітою за участю різних верств населення шляхів утвердження демократичної державності, захисту від внутрішніх та зовнішніх ворогів, визнання міжнародною спільнотою, порозуміння з радянською Росією. У влади більшовиків склалися напружені відносини з проголошеною на початку листопада 1917 р. Українською Народною Республікою (УНР). У ході їх з’ясування потрібно було відповісти на принципове питання: чого домагалася більшовицька Росія від демократичної України?

«Вживати найенергійніші, революційні заходи для посилки хліба, хліба, хліба!!! Заради бога!» Вже зміст цієї ленінської цитати дозволяє розпочати відповідь на це питання. Треба нагадати, що більшовики мали своє уявлення щодо України, як житниці та сировинного придатку для радянської Росії, з чим не погоджувалася УНР.

Тактика більшовицької Москви по відношенню до України була спрямована проти визнання її державного суверенітету. Зважаючи на важливість матеріальних ресурсів України для економічного розвитку, її геополітичне становище, радянський уряд Росії прагнув до повного у ній панування. Тому Ленін і Троцький почали готувати проти неї повстання з метою повалення. Та їхня спроба не вдалася. Українізовані війська колишньої царської армії в листопаді 1917 р. оточили змовників, роззброїли їх та вислали до Росії.

У грудні 1917 р. В. Ленін підкреслював: «Ми скажемо українцям: как украинцы, вы можете устроить себе жизнь, какую вы хотите. Но мы протянем братскую руку украинским рабочим и скажем им: вместе с вами мы будем бороться против нашей и вашей буржуазии». Так була «обґрунтована» чергова хвиля російської інтервенції, метою якої була повна інкорпорація українських земель: політична, економічна, культурна і національна.

Незважаючи на підписання актів: від 4 грудня 1917 р. «Про самовизначення народів»; від 20 грудня 1917 р. «Про визнання України незалежною державою»; від 3 березня 1918 р. «Про укладання миру з Українською Республікою», за яким Радянська Росія повинна була вивести свої війська з території України (шостий пункт договору з Центральними державами); від 30 червня 1917 р., де протокольно визнана з боку Російської Радянської Республіки (Раковським і Мануїльським) повна державна незалежність України, РСФРР систематично порушувала взяті на себе зобов’язання.

Більшовики побачили в УНР одного з реальних суперників у боротьбі за владу в Україні. Розгорнулася ідеологічна війна, щоб дискредитувати Центральну Раду, експлуатувалася ідея скликання Всеукраїнського з’їзду рад для її переобрання.

Сигналом для цього стала вимога наркома з національних справ радянської Росії Й. Сталіна провести в Україні референдум з питань самовизначення. Було заявлено, що РНК (рада народних комісарів) Російської Федерації буде рахуватися лише з урядом, створеним на підставі його результатів. При цьому влада в Україні повинна належати радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Вони разом із Центральною Радою, або ж без неї, повинні скликати Всеукраїнський з’їзд рад для волевиявлення мас. Тільки у такому випадку РНК зможе визнати владу Центральної Ради.

Для тиску на Київ Петроград використовував й фінансові важелі. Він припинив надходження в Україну готівки, створивши в суспільстві напруження. Коли уряд УНР звернувся до Ю. Пятакова, який на той час обіймав посаду комісара Державного банку в столиці Росії, з вимогою надати 90 млн рублів для покриття заборгованості робітникам, той заявив, що постачання України фінансами відбудеться за умови визнання влади рад в республіці та допуску їхнього представника як комісара у Київську контору Держбанку.

Більшовики були роздратовані своєю поразкою при переобранні складу Центральної Ради на початку грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з’їзді рад, скликаному в Києві. Їхні делегати, опинившись там у меншості, були змушені виїхати до Харкова, де на той час проходив обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну, об’єднатися з ними та проголосити себе легітимним І Всеукраїнським з’їздом рад.

12 (25) грудня 1917 р. більшовицький з’їзд рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та визнав її федеративною частиною Російської республіки. Було обрано Всеукраїнський центральний виконавчий комітет та сформовано перший український радянський уряд — Народний Секретаріат, зразу ж визнаний Раднаркомом радянської Росії, що стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків проти України.

Яскравим прикладом експансіоністських намірів радянської Росії було звернення її уряду, написане В. Леніним і Л. Троцьким, «До українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». У цьому відверто нещирому документі більшовики заявляли про своє визнання всього, що «торкається національних прав» і «національної незалежності українського народу», «зараз же, без обмеження та безумовно».

Проте Раду звинувачували в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде «цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється в невизнанні Радою радянської влади на Україні». Звинувачення Ради в дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська, в підтримці генерала Каледіна були вигадками, пошуками приводу до війни з демократичною Україною.

Саме це передбачалося в ультиматумі. У ньому зазначалося: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді на звинувачення, то «Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Отримавши ультиматум, Генеральний Секретаріат негайно надіслав відповідь до Москви, в якій наголошував на суперечливих твердженнях у цьому документі «Не можна одночасно визнавати право на самовизначення аж до відокремлення і в той же час робити грубий замах на це право», — зазначалося у відповіді. Генеральний Секретаріат не сприймав форми політичного правління в радянській Росії, які «загалом не викликають заздрості» через «грубу сваволю та нищення свободи» і «не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу».

Така відповідь не влаштовувала уряд радянської Росії. Було вирішено «поставити на коліна» Центральну Раду, силою зброї знищити УНР та розпочати першу більшовицьку інтервенцію проти України. В. Ленін у своїх директивах до В.Антонова-Овсієнка та Г. Орджонікідзе так пояснював справжню причину такої уваги до сусідньої держави: «Заради бога, вживайте найенергійніші і революційні заходи для посилки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може околіти. Особливо поїзди і загони. Збір і зсипка. Супроводжувати поїзди. Повідомляти щоденно. Заради бога!»

Дійсно, від українського хліба залежала доля голодної, пролетарської Росії. Як зазначалося на засіданнях Всеросійського з’їзду раднаргоспів у травні-червні 1918 р., «Україна є тим резервуаром, з якого Великоросія черпала свої хлібні запаси», «саме тут скупчувалася найголовніша частина лишків». Якщо від Росії відпадуть хоча б три південні райони в Україні, — підкреслив один із доповідачів, — то радянська влада втратить 55% врожаю пшениці, 28% жита, 20% вівса, 26% ячменю. До того ж, відверто заявляли виступаючі, в Україні «скупчувалася найголовніша частина лишків, які ми в той же час викидали на ринки Західної Європи».

Для виконання ленінських розпачливих вказівок в Україну з півночі перекинуто 30-тисячне угрупування Червоної армії, яке наприкінці грудня 1917 р. зайняло Харків, Полтаву, Чернігів. Проголошення самостійності УНР ще більше активізувало агресивний порив більшовицьких військ, які наприкінці січня 1918 р. розпочали наступ на Київ.

16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва відбувся бій, що тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом Червоної Гвардії під проводом есера Михайла Муравйова (згодом за свою жорстокість та свавілля страченого більшовиками) та загоном з київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.

В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.

Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
А 8 лютого за новим стилем після шаленого обстрілу центральної частини увійшли до міста та з надзвичайною жорстокістю почали розправу з мирними жителями, яка продовжувалася три тижні. Центральна Рада та уряд України змушені були залишити столицю та виїхати до Житомира, а потім на Волинь (Сарни).

Саме в цей час у Брест-Литовському проходили переговори Німеччини та її союзників із радянською Росією, розпочаті з ініціативи більшовиків 1 грудня 1917 р. З 12 грудня в переговорах як самостійна сторона почали брати участь представники УНР. 9 лютого 1918 р. мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з іншого, було підписано. Держави Четверного союзу визнавали незалежність України та зобов’язались надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Разом з тим, упродовж першої половини 1918 р. Центральна Рада мала поставити Німеччині й Австро-Угорщині велику кількість сільськогосподарської продукції.

Згідно з мирним договором німецько-австрійські війська в березні 1918 р. увійшли в Україну та установили окупаційний режим, який забезпечувався присутністю майже півмільйонної армії для вивезення продовольства та сировини. Нечисленні червоні військові частини залишили межі України. До Києва прибули німці, а з ними Центральна Рада та її уряд. Так закінчилася перша більшовицька інтервенція проти України.

Шлях до хліба пробито. Але для цього потрібно було ретельно готувати другу інтервенцію проти демократичної України. Цю роботу більшовики розпочали восени 1918 р. Раднарком РСФРР 11 листопада зобов’язала Реввійськраду республіки протягом 10 днів підготувати війська для походу на Україну. 17 листопада спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено керівний орган під назвою «Реввійськрада групи військ Курського напрямку» (В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін, В. Затонський, Ю. Пятаков). Сама ж група військ складалася з двох українських (Богунської та Таращанської) і кількох російських дивізій загальною кількістю 22 тис. бійців, які чекали наказу на початок виступу проти УНР.

Уся повнота влади знаходилася у руках цієї реввійськради. Проте для прикриття її діяльності 28 листопада 1918 р. в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Пятаковим, розташовуваний в м. Мала Суджа, який отримав негайно визнання Росії. Він заявив про перехід усієї влади в Україні до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. 30 листопада 1918 р. опубліковано його маніфест про повалення влади гетьмана П. Скоропадського.

У конфіденційному листі до командувача Червоної армії І. Вацетіса В. Ленін так пояснював справжню мету формування такого маріонеткового уряду: «...обставина має ту добру сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естонії розглядати рух наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».

Наступ радянських військ на Україну розпочався з нейтральної смуги у районі Малої Суджі наприкінці листопада 1918 р. у напрямах на Харків та Київ. На запитання голови уряду УНР В. Чехівського, чому російські війська без оголошення війни рушили на Україну, нарком закордонних справ Росії Г. Чичерін відповів, що цю акцію проводять не збройні сили його держави, а армія Директорії з одного боку, і війська незалежного радянського уряду України, — з другого Радянська Росія проігнорувала дипломатичні зусилля Директорії, яка хотіла владнати конфлікт під час переговорів її делегації з Г. Чичеріним.

Продовження, частина 2, можна прочитати тут