Як Росія руйнувала та руйнує незалежність України. Частина 2

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехівський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, Це, звичайно, був просто дипломатичний крок. ("Відносини УНР з Росією та країнами Антанти. Впровадження принципу нейтралізму України") 

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих „большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів».

І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита, 26% ячменю, 20% вівса.

Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 годин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія попереджала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

3 січня 1919 р. червоні частини захопили Харків, куди прибув Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, цілковито залежний від Москви. 6 січня ним було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку. 5 лютого червоні вступили в Київ, куди 11 лютого переїхав радянський уряд. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль більшу частину України в межах колишньої Російської імперії. Директорія та її уряд змушені були переїхати до Вінниці й відтоді часто змінювати місце свого перебування.
Водночас із активним наступом радянських військ проти збройних сил Директорії активізував свою діяльність

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, голова якого Х. Раковський, призначений на цю посаду ЦК РКП(б), заявив про безумовне виконання всіх його розпоряджень і наказів, оскільки уряд не є самостійним і «не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду групи Курського напряму «Реввійськрадою Української радянської армії», «щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ». «Тобто, проводити ту політику, — наголошував Х. Раковський, — яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду».

Уряд радянської України в січні 1919 р. продекларував програму політичних і соціально-економічних перетворень в республіці, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця». Було чітко визначено перспективи розвитку українського села, бо «найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноосібного господарства до товариського» через радгоспи, комуни, артілі, тощо. Під гаслом «Земля — селянам!» в Україні почали створюватися саме такі форми «товариського землекористування», як найкращий спосіб для досягнення соціалізму в землеробстві, що викликало масове обурення сільського населення.

Як і в РСФРР, в Україні запроваджувалася політика воєнного комунізму. Уже 11 грудня 1918 р. уряду було надано повноваження на проведення продовольчих заготівель в усіх захоплених Червоною армією районах, що означало перехід боротьби за хліб до примусових методів. 5 лютого 1919 р. був опублікований закон УСРР «Про вилучення хлібних лишків». До кожного села було доведено план здачі зерна державі. Передбачалося до 1 червня 1919 р. отримати 800 тис. тонн зерна. Отже, запрацювала продрозкладка, при цьому враховувалися «лишки врожаю 1919 р. та попередніх років.

Заради хліба та поживи для голодної Росії в Україну направлялися сформовані в Москві та Петрограді робітничі продовольчі загони. Достатньо таких воєнізованих загонів з партійних, комсомольських, державних працівників було створено й місцевими радянськими органами в Україні. Більшовики були переконані, що в республіці є величезні залишки хліба й «треба його дати й російському голодуючому робітнику та й дати стільки, скільки йому треба». До уваги не бралося, що запасів цього міфічного хліба Україна просто не мала.

Запровадивши політику воєнного комунізму в Україні, російські більшовики розпалили повстанську війну проти себе в українському селі. Селянство, приречене на голод, не хотіло віддавати залишки хліба. Його невдоволення більшовицько-радянським режимом швидко наростало. Уже в березні-квітні 1919 р. в Україні почалися виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами «Геть комуну!», «За радянську владу — без комуністів!» Якщо на початку 1919 р. повстанські сили, очолювані отаманами Махном, Григор’євим, Зеленим, вступали в союз із більшовицькими формуваннями проти Директорії, то розпізнавши антиселянську, антиукраїнську політику російського більшовизму, до травня 1919 р. вони виступали проти радянської влади. Повстанський селянський рух став масовим, охопивши всю територію України.

ЦК КП(б)У оцінив селянський повстанський рух, який виявився з особливою силою влітку — восени 1919 р., як вияв куркульської контрреволюції, яку необхідно нещадно придушити. У липні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони прийняла постанову «Про придушення куркульських та білогвардійських заколотів на селі», яка передбачала низку заходів, спрямованих проти селянських виступів. Зокрема, запроваджувалися: кругова порука серед мешканців села чи району, репресії за переховування зброї, застосуванні військової блокади тощо. Проти повстанців діяли регулярні військові частини, але їх опір придушити не вдалося. У грудні 1919 р. В. Ленін назвав серед регіонів, де є найбільше надлишків хліба, й Україну, селянство якої виступило проти радянської влади, позиції якої тут були хиткими.

4 травня 1919 р. армія Денікіна розпочала наступ на Україну у двох напрямах: на Київ і Одесу. РНК Росії і України оголосили мобілізацію робітників, селян під гаслом «Всі на боротьбу з Денікіним!». Проведена мобілізація збільшила кількість бійців Червоної армії. 16 травня в Україну прибув голова Реввійськради РСФРР Л. Троцький, який за вказівкою В. Леніна почав методом «калёного железа» викорінювати в регулярній армії «партизанщину», зміцнювати бойовий дух червоноармійців.

Проте адміністративно-командні й репресивні заходи Л. Троцького не поліпшили становище Червоної армії. Під тиском денікінців 24 червня 1919 р. білі ввійшли до Харкова, 28 — до Катеринослава. 1 серпня червоні здали Полтаву, 18 серпня — Миколаїв, 23 серпня — Одесу. 30 серпня радянські урядові установи змушені були залишити Київ. Радянська влада в Україні була ліквідована. Дещо пізніше, 2 жовтня 1919 р., розпущено ЦК КП(б)У. Більша частина території України потрапила під контроль А. Денікіна.

Так закінчилася друга більшовицька інтервенція проти України. Російським більшовикам «забракло найголовнішого: розуміння української революції. Так само як і в свій перший прихід на Україну, вони й тепер зігнорували місцеві умови життя, підвели весь рух під руську мірку й відповідно до того стали пхати життя в свої рямці. Пхали до того, що рямці луснули й довелося тікати від хвиль життя, що полилося через ті вузькі й калікуваті рямці».

«Нам конче потрібно повернути Україну до Росії». Установлений білогвардійцями в Україні окупаційний режим виявився ще реакційнішим, ніж попередній більшовицько-радянський, в цьому переконалося населення республіки. На захоплених територіях «півдня України», поміщикам повертали маєтки, землі, на селі встановлювався продовольчий податок, не менший за обсягом, ніж більшовицька продрозкладка. Така політика відштовхувала селян від нової влади. Уже восени 1919 р. у повстанських загонах, які виступили проти Денікіна, налічувалося не менше 100 тис. бійців. Біла армія була поставлена перед загрозою повної катастрофи.

Розмах і масовість повстанського руху в Україні проти білогвардійського окупаційного режиму створили сприятливі умови для початку третьої інтервенції проти демократичної України з боку радянської Росії. Попередні уроки більшовицької окупації та політики воєнного комунізму були враховані більшовиками з користю для себе. Перед черговим наступом їх агітаційно-пропагандистська машина запрацювала на всі оберти, щоб за камуфлювати справжню суть інтервенції.

Лев Троцький у зеніті могутності. 1919 р. саме тоді, будучи поряд із Леніним,  
один з двох більшовицьких вождів, він вимагав: Україна є для Росії  
постачальником зерна, вугілля,зброї... Треба забирати все це нещадно

Це досить переконливо засвідчує «Таємна інструкція Троцького щодо окупації України», яка була знайдена військами УНР під Бірзулею в захопленому штабі радянської дивізії. Цей документ був надрукований за кордоном уже в лютому 1920 р. Інструкція є вершиною фарисейської, імперської політики більшовиків. У ній автор відверто попереджував агітаторів: «Те, про що тут говорили в Росії відкрито, в Україні можна шептати на вухо, а то й цілком не говорити. Вміти мовчати — це також одна з форм красномовності».

Троцький висловлював надію: «Готуючись до третього походу на Україну, Совєт Народних Комісарів сильно сподівається, що Ви не осоромите землі руської. Для полегшення ж Вам Вашої праці я вважаю своїм обов’язком товариським подати такі вказівки. Ні для кого не секрет, що не Денікін примусив нас залишити землі України, але величезне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство. Комуни, чрезвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. В нім прокинувся приспаний сотні літ дух запорожців і гайдамаків. Цей страшний дух, який кипить і бушує, як сам Дніпро на своїх порогах, велить українцям творити чудеса завзяття. Тільки безмежна довірливість і поступливість кожний раз нівечили задоволення українців».

Головним завданням радянської влади залишалося зміцнення «диктатури пролетаріату й союзу робітничого класу з трудящим селянством». Боротьба за хліб, вугілля, залізо, руду з позиції великодержавного шовінізму продовжувалася в умовах всевладдя більшовицької партії в Україні.

Початок, частина 1, читатйте тут
Продовження, частина 3, можна прочитати тут