ban2

Історія одного життя - Богдан-Ігор Антонич. Частина 1

Культового й сьогодні Богдана-Ігоря Антонича, що став частиною легенди Львова часто звуть Поетом Атлантиди, землі, якої немає — Лемківщина зникла з лиця землі після сумнозвісної операції «Вісла» — поділу між Польщею та «покійним» СРСР...

Матеріалів про дитячі та шкільні роки Богдана Ігоря Антонича дуже мало. І якби не Ольга Олійник, наречена поета (1909–1986), яка записала кілька розповідей з уст матері чи й самого поета, то ми мусили б сьогодні обходитися кількома реченнями про той час.

По лінії матері — Ольги Антонич (Волошинович) — майбутній письменник походив з давнього священицького роду, зокрема, священиком був його дід Микола Волошинович. Дядько Богдана-Ігоря — Олександр Волошинович познайомив свою сестру Ольгу з її майбутнім чоловіком — отцем Василем Антоничем, бо хлопці разом навчалися в Сяноцькій гімназії.

Василь Антонич змінив своє справжнє прізвище «Кот» на «Антонич», бо «згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика» (О. Волошинович). Нове прізвище утворилося від імені Василевого батька — Антона.

1Богдан Антонич (при хрещенні мав тільки таке ім'я) народився 5 жовтня 1909 р. у с. Новиця (14 км від Горлиць) у день святих Аполонія і Симона. Очевидно, охрещений Богданом, окрім офіційних документів, постійно фігурує як Богдан-Ігор або навіть Ігор.

Хлопчик народився слабеньким, хворобливим, але вважав своє дитинство сонячним ранком життя, яке почалося з лемківськими колисковими няньки.

Вже в дитинстві виявляв великі здібності. Спокійний, вдумливий слухав, а як подобалось щось із прочитаного, просив ще раз і ще раз повторювати собі, доки не навчився напам'ять, а часом навіть сам говорив «вершами», як це звала няня.

«Для батьків правдивим щастям був єдиний син Богданко. Хлопчик з чорною чупринкою, зеленими очима, обрамленими довгими віями, був дуже милим, слухняним і на свій вік серйозним. Хлопець жив у світі фантазії. Збирав різнокольорові скельця, крізь які дивився на світ: жовтий, голубий, червоний. Він називав це забавою «у світ». Також улюбленим заняттям дитини була забава «в книжечки». Перегортав сторінки, оглядав картинки, укладав книжки. Так «працював» він цілими годинами в бібліотеці. Особливо любив дивитися через вікно і спостерігати за льотом птахів і за грою хмарок. Ясні ночі були повні чудес, шелесту і місячного сяйва». (Ольга Олійник )

2                        Тут сиве небо й сиві очі
у затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
земля вівса та ялівцю...

У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» ускладі УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде.

На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря. Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії.

«Все тихий, скромний, на перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було його не любити. Сам Антонич був невеличкий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, завжди дуже чистенько та дбайливо вдягнений. У розмові був несміливий, дуже поважний як на свій вік. Намагався говорити літературною мовою. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом»

«Наука не справляла труднощів і надто поважний, як на свій вік, вдумливий хлопчик горів і нетерпляче вичікував того дня, коли буде складати вступний іспит до гімназії».

Упродовж 1920–1928 навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. Вибрали саме її не тільки тому, що тут раніше вчилися його батько і дядько, але, очевидно, й тому, що «На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови».

Сяноцька гімназія була класичного типу: головна увага на латинську і грецьку мови. Навчання тривало 8 років. Із 400 учнів українців було 80. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень.

3

Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед». Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.

У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням».

Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

4

Що ж до української мови, то загалом мала кількість годин, відведених на ці уроки, «призвела» до створення вчителем Володимиром Чайківським неформального українського гуртка у себе вдома. Учасником його був і Б. І. Антонич. Саме в гімназії проявився потрійний талант Б. І. Антонича — у літературі, малярстві та музиці. Він зробив вибір на користь першої.

У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія); з 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Писати вірші Антонич почав рано – у польській гімназії, польською мовою. «Навернення» до української поезії відбулося після вступу у Львівський університет.

«Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка... Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі Львівського університету, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед неформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розмові тоді ще почувався непевно».

5             Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б. І. Антонич, поряд — Ірина Пеленська.

«... Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...) Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати»

Закінчення читати у частині 2

Інформацію зібрано з інтернет – ресурсу на сайтах присвячених життю та творчості Богдана – Ігоря Антонича


Підготувала Л.Тищенко

Напишіть Ваш коментар