ban2

Михайло Дмитренко: у пошуках досконалості.

От ніхто вже не згадує (та й у переднезалежницькіроки також не згадували), що на нинішньому проспекті Свободи невдовзі після приходу “перших совєтів” було нашвидкуруч воздвигнуто претензійний пам‘ятник «Радянської Конституції».

1Можливо, тому, що фахівці не зачислили його до примітних мистецьких явищ. Бо зліплено той монумент було поспіхом, вже у жовтні 1939 року, мабуть, аби по-радянськи «помітити» львівський культурний простір.

Та все ж галасу довкола пам’ятника тоді не бракувало, покладання квітів і все належне. А творцями того дива – і не вгадаєте, хто був. Бригада із двох митців: Сергій Литвиненко і Михайло Дмитренко.

Перший нам дорогий насамперед як автор надмогильного пам‘ятника Іванові Франкові та ще кількох робіт на пошанування борців за Українську Державність. За те й потерпав, тому без більших вагань прийняв пропозицію нової влади.

А хто ж такий Михайло Дмитренко? Марно було знайти бодай згадку про нього в довідниках радянської доби: він належав до когорти ворогів, з відверто націоналістичними поглядами. Проте нові українські мистецькі довідники вже не поминають його своєю увагою. Та у Львові мало кому може щось промовити його ім’я.

Це був рік 1936 чи 1937, м. Лохвиця, сотенне містечко над Сулою. І от на околиці вивершилося диво – приїхав молодий художник з Київа. Ходив левадами та вигонами, вибираючи собі догіднішу натуру. Цього разу він отаборився на пагорбку, звідки відкривалася гарна перспектива на зруйновану Миколаївську церкву і цвинтар біля неї.

Був там не сам, а з казково вродливою супутницею, дружиною чи не дружиною, нам годі знати. На полотні знаходили місце рів і стежина, кутик цвинтаря із вишнями та калиною, та ще із кількома збереженими хрестами, бо ще в роки колективізації хрести було віддано на поруби.

Це й був Михайло Дмитренко. Так, саме він і був співавтором Сергія Литвиненка при створенні незугарної скульптурної композиції в центрі Львова – чи то “Брати”, чи “Дружба народів”, чи “Зустріч визволителя”. Дещо розповів про нього Григорій Смольський, дещо Яків Чайка – бо ж йому випало працювати саме в ті возз‘єднанські роки із Сергієм Литвиненком.

Але більше дізнаємось із товстелезної монографії, виданої на зібрані українськими емігрантами кошти до 80-річчя цього одного із найкращих діаспорних художників. Український маляр-монументаліст, графік, історик мистецтва Михайло Дмитренко належить до того покоління вітчизняних митців, котрі через складні життєві обставини й несприйняття тодішньої ідеології змушені були назавжди залишити рідний край, обравши собі другу батьківщину за океаном.

Але це дало можливість М. Дмитренку сповна реалізувати у вільному суспільстві свій потужний талант, який спирався на міцне національне підґрунтя і цим самим зробити помітний внесок в українське мистецтво ХХ століття. На жаль, в Україні про М. Дмитренка знають ще дуже мало, за винятком невеликого кола фахівців.

Він народився 9 листопада 1908 року, у славному козацькому місті Лохвиця, що на Полтавщині, яке є батьківщиною ще двох видатних українських митців — скульптора Г.Пивоварова (1908—1942), хормейстера Н. Городовенка (1885—1964).

Талант до малювання у Михайла проявився дуже рано. Його помітили і вчителі реального училища, в якому він вчився, професійні лохвицькі маляри В.Журавльов і Ф.Артамонов. Вони допомогли хлопцеві в опануванні основ малюнка, живопису і композиції, а також у виборі подальшого творчого шляху.

2

Ще до навчання в училищі, маленький Михайло розглядав вдома ескізи одного маляра, котрий займався реставрацією настінного живопису в соборі Різдва Богородиці і харчувався у домі Дмитренків. Михайло не раз бував у соборі й пильно вдивлявся в його іконопис, у величний іконостас, виготовлений на замовлення П.Калнишевського (1690—1803) відомим сницарем С.Шалматовим (1720—1789), робив тут замальовки.

Дерев’яний собор, фундатором якого був також останній кошовий отаман Запорізької Січі, від удару блискавки згорів влітку 1797 року, але унікальний бароковий іконостас дивом вдалося тоді врятувати і він прикрашав нову, муровану споруду храму до початку 30-х років ХХ ст., доки її, як і решту лохвицьких церков — Миколаївську, Покровську, Преображенську, Іоанно- Предтеченську, не знищили місцеві войовничі атеїсти.

Багате мистецьке середовище Лохвиці початку ХХ століття, що утворилося тут з унікальних пам’яток сакральної культури, мало благотворний вплив на майбутнього майстра монументального живопису, на формування його національної свідомості й естетичних смаків.

А відтак мета у нього постала одна — пов’язати своє життя з пензлем і фарбами. Працелюбність, витривалість і наполегливість допомогли йому здійснити задумане.

3

У Київі йому надав перший притулок колишній його вчитель В. Журавльов, котрий на той час жив тут. Два роки Михайло навчався в художньо-індустріальній школі, де йому довелося більше працювати з лопатою і пилкою, ніж сидіти за мольбертом. 1926 року, витримавши великий конкурс (із більше як п’ятисот абітурієнтів треба було прийняти тільки шістдесят), Михайло Дмитренко вступив до Київського художнього інституту. Нарешті, здійснилася мрія, до якої він наполегливо йшов.

У ті роки в інституті викладала плеяда видатних українських митців — брати Василь і Федір Кричевські, М. Бойчук, М. Бурачек, К. Єлева та інші. Талант Дмитренка розвивався та зміцнювався під керівництвом і впливом Федора Кричевського (1879—1947), який спрямовував своїх учнів на осягнення ними національних традицій в мистецтві, на творче їхнє збагачення.

Саме про його методи навчання згадував Дмитренко вже за океаном: “Кричевський вимагав від кожного найбільщого зусилля в мистецтві. Або сягай вершин, або пропадай. Студенти без талану та витривалості, без мистецького польоту не вчилися у нього…”

4

Студентська молодь тих років захоплювалася новаторськими пошуками у мистецтві, ще не будучи скутою регламентованими вказівками партійної влади. Все це станеться пізніше. А в ті роки жадібно вивчали мистецьку спадщину княжої доби в Україні, на яку мала великий вплив християнська культура Візантії, всотували гуманістичні ідеали Ренесансу і його втілення у пам’ятках козацького бароко.

Вражав багатий красень Київ, якого ще не торкнулася руйнівна демонічна сила войовничих атеїстів. Тільки на такому міцному грунті національної духовності можна було, за словами М. Дмитренка, тоді вирощувати сильну, здорову національну культуру.

Після закінчення інституту (1930) М. Дмитренко працював деякий час на Донбасі, в Київському театрі робітничої молоді, а згодом Ф. Кричевський запросив його стати доцентом кафедри малюнка на архітектурному факультеті. Працюючи в інституті, М. Дмитренко, брав участь у виставках митців України, які влаштовувались у Києві, Харкові, Одесі та в інших містах.

Він виставлявся з графічними і малярськими творами, і заявив про себе як зрілий майстер, що опанував різні жанри образотворчого мистецтва.

5

То вже були роки, коли митців змушували творити за настановами партії, керуючись методами так званого соціалістичного реалізму, що спрямовував всі творчі сили, в основному, в агітаційно-пропагандистське русло. Восени 1939 року Михайло Дмитренко із групою митців прибуває до Львова – з партійним завданням впроваджувати у мистецьке життя соцреалістичні ідеї, створювати із перевихованих обласну організацію Спілки художників, очоливши організаційний комітет.

Майстри Галичини поставилися до нього з пошаною, знаючи про талант та працелюбність Дмитренка, а згодом, відчувши його щирий патріотизм і вболівання за долю національної культури.

6

Брав найактивнішу участь в організації поїздки великої групи львівських художників до Москви, а потім і до Києва. Організовував першу виставку львівських митців – щоправда, спершу подбавши про виїзні виставки у Львові ленінградських, московських та київських митців.

А сам активно і з подивом вбирав невідомий для нього світ авангардних течій, збережених тут народно-мистецьких традицій – з тією метою часто виїздить в гори, але чомусь найбільше – у наддністровські Заліщики. Там знайшов для себе рідне середовище – і скрізь малює, малює…

Друга світова війна застала М. Дмитренка у Львові. У перший рік німецької окупації міста національне мистецьке життя у ньому не затухало. Прагнучи об’єднати національні творчі сили, М. Дмитренко стає одним із організаторів Спілки українських образотворчих митців. У цей час було влаштовано кілька її художніх виставок.

Найбільш представницькою стала виставка митців всіх регіонів Галичини 1942 року, присвячена 25-річчю створення Української Академії мистецтв у Києві. М. Дмитренко представив на ній свої жіночі портрети, над якими завжди любив працювати, жанрові полотна. У цих роботах він показав себе талановитим майстром, котрий, розвиваючи кращі традиції національного малярства, збагатив його новими високомистецькими творами.

7Саме тоді Михайло Дмитренко особисто знайомиться із митрополитом Андреєм Шептицьким, береться розмальовувати церкву в Городку, на цій основі створює направду унікальний твір про українську соборність, назвавши його “Покровою” – де Божа Мати простягає руки, захищаючи вірян біля Софії Київської і Собора Юра у Львові: Україна духовно єднається!

Перед відступом гітлерівців зі Львова М. Дмитренко разом iз кількома галицькими митцями з неабиякими труднощами дістався до Німеччини, де довелося переїжджати із міста в місто, мандри по діпістських таборах (ДіПі-табори), врешті – притулок за океаном.

Після закінчення війни разом iз С. Гординським та іншими українськими майстрами пензля він активно налагоджував тут українське мистецьке життя, організовував художні виставки у Мюнхені, в Регенсбурзі, в інших містах Німеччини, брав участь у випусках журналу «Українське мистецтво», який, хоч і вийшов усього кількома примiрниками, став тоді одним із найкращих національних видань на Заході.

Там і розкривається його талант – оздоблювача церков. І за довгі роки напруженої праці зміг створити багато, направду багато. Як-от церква Непорочного Зачаття в Гемтреку, Святого Костянтина в Міннеаполісі, Святого Юра в Нью-Йорку, Святого Миколая в Чикаго, папи Євгенія в Бедфорді, та ще багато й багато менших в різних кінцях Штатів, у Канаді.

8    Церква Непорочного Зачаття в Гемтреку

Михайло Дмитренко освоїв різьбу, мистецтво мозаїки, карбування, інші техніки. Знову ж, для прикладу: для церкви Непорочного Зачаття було створено 53 великі поліхромні композиції та понад двадцять мотивів орнаментики. І все – на базі історичного досвіду будівництва і оздоблення саме українських святинь.

Заявляв: “Ми, митці, повинні живитися соками рідної землі, тобто, власними очима і власним українським серцем відчувати дійсність. Не вирішувати мистецьких світових проблем, щоб робити їх нашими, а вирішувати наші мистецькі проблеми, щоб вони ставали світовими…” Чи це не мало б стати девізом і в наші часи для багатьох і багатьох орієнтованих на світове шумовиння митців?

З відкриттям імміграції за океан М. Дмитренко переїздить до Канади, а згодом назавжди поселяється у Детройті (США). Тут він займався, в основному, оздобленням за власними проектами і ескізами в різних техніках (фреска, мозаїка, вітраж, малярство) католицьких і православних храмів у Канаді (Торонто), в США (Детройт, Бетферд, Міннеаполіс, Нью-Йорк та ін.).

У культових спорудах ним були створені величні й неповторні монументальні композиції, котрі й нині викликають подив і захоплення від неперевершеного мистецтва великого майстра, яким був М. Дмитренко. Його титанічну працю, яка потребувала чималих духовних і фізичних зусиль, можна було порівняти з роботами майстрів епохи Відродження.

У головній каплиці славнозвісного міста Люрд (Франція), у вівтарі України десятки тисяч прочан милуються чудовою запрестольною іконою «Богородиця з дитям» (1976), написаною М. Дмитренком. До речі, цю й інші ікони для люрдської каплиці М. Дмитренко виконав золотими фарбами, щоб, як він сказав, не посоромити землі української і славного ймення України. Ця ікона підносить душі людей до молитовного настрою і нагадує світові про тисячолітню християнську Україну.

9Велична ікона пензля М. Дмитренка «Св. Ольга, княгиня Руси-України» (1969) знаходиться в музеї Інституту св. Климентія в Римі.

В основу своєї живописно-декоративної манери М. Дмитренко покладав високі зразки візантійського мистецтва часів імператора Юстиніана (V—VI ст.) та традиції давнього українського мистецтва, високомайстерно інтерпретуючи їх у новому історичному просторі, виходячи із сучасних естетичних вимог. Його твори посідають важливе місце і в американському мистецтві останніх десятиліть минулого століття.

У 1954 році з ініціативи М. Дмитренка у Торонто було організовано першу велику виставку українських митців Америки і Канади, яка привернула увагу широкої громадськості і стала своєрідним оглядом творчих сил діаспори. Відтоді такі виставки в Детройті, в Нью-Йорку, в Торонто та в інших містах стали проводитися регулярно. Вони допомагали талановитій українській молоді реалізовувати свої творчі можливості, брати активну участь у мистецькому процесі на американському континенті.

10

Тільки далеко від України М. Дмитренко зміг відбутися як маляр-монументаліст сакрального мистецтва. У комуністичний перiод на його Батьківщині на багато десятиліть позаприродно було призупинено його розвиток, а відтак втрачено величезний пласт культури.

Це не могло не позначитися на духовному стані суспільства, адже штучно, а, як знаємо, й репресивними методами, гальмувався сакральний архітектурно-образотворчий процес, який розвивався в Україні безперервно від доби Київської Русі до початку ХХ століття.

Розшукувати картини Михайла Дмитренка у запасниках львівських музеїв – марно. Аж доти, коли комісія з розслідування ще одного неймовірно нелюдського злочину радянської влади – виявляла знищені 1952 року понад п‘яти тисяч мистецьких робіт, переважно із фондів Музею українського мистецтва. Їх авторами були митці із світовими іменами – але зараховані до рангу націоналістичних, які здебільшого жили й працювали за межами рідного краю.

Між ними, поряд із творами О. Архипенка, М. Глущенка, примітивіста Никифора, були й полотна Михайла Дмитренка. Хоча згадували: він при втечі вивіз із собою багато, неймовірно багато. Але ж не все. Понищено, зникло…

11

Про нього захоплено відгукувалися шанувальники живопису. Але те до нас не доходило – бо ж публікувалося за океаном. Одним із вимогливих поціновувачів його творчості був львівський поет і художник Святослав Гординський. Чи ще один емігрантський поет Олекса Веретенченко. Також Іван Кедрин, Петро Мегик, до них нині прилучаються нові дослідники, зокрема варто відзначити ґрунтовне дослідження професора Київської академії мистецтва Віри Кулеби-Баринової.

А в якось виданому календарі “Українці в світовій цивілізації” (видавництво “Пульсар” Київського університету) Михайла Дмитренка поставлено поряд із М. Туган-Барановським, Миколою Бутовичем, Віктором Цимбалом, Олександром Богомазом.

Своєю багатогранною і невтомною творчістю Михайло Дмитренко збагатив національне мистецтво високовартісними творами і пам’ятками, якими завжди будуть милуватися сучасники на різних континентах, захоплюючись його неповторним талантом.

Тепер у Львові, у Києві про талановитого митця знають більше – перше, що знайшли собі дорогу кільканадцять примірників мистецької монографії, з’явилися спогади в обласній і столичній пресі, довідники також не поминають згадок про Михайла Дмитренка – митця і великого патріота, який завершив довгий життєвий і творчий шлях – далеко від нас, на чужій землі…

Використано інформацію інтернет-ресурсу на сайтах присвячених життю та творчості Михайла Дмитренка, які варто переглянути:
http://zaxid.net/news/showNews.do?peyzazh_iz_chervonim_aktsentom_mihayla_dmitrenka&objectId=1246892  
http://incognita.day.kiev.ua/vin-buv-velikim-majstrom.html  
http://uop.net.ua/myhajlo-dmytrenko-uroky-fedora-krychevskoho-nezabutni/ 


Підготувала Л.Тищенко

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"