ban2

Гончарі Слов’янська відновлюються після війни і пробують вийти на ринок ЄС

Економіка Слов'янська тримається на дрібних гончарних майстернях. Їх 1500, у кожній працює від 2 до 70 людей. На курортах Карпат і Криму продаються глечики, тарілки, вазочки, виготовлені майстрами з Донбасу. Втім, майже ніхто про це не знає. Після звільнення міста гончарі задумалися, як вийти на ринок ЄС, але на заваді бюрократія і відсутність інформації. Чиновники не знають і відмовляються вірити в існування в Слов’янську розвиненої гончарної справи.
Автор: Дар’я Воропаєва
На площі привокзального керамічного ринку мій співрозмовник Андрій вітається зі давнім другом – Володимиром з Хмельницького. Той як раз вантажить свою машину виробами слов’янських гончарів. Через декілька днів їх продаватимуть на ярмарках Західної України під виглядом місцевих сувенірів. До відправлення приготовано близько 40 ящиків, кожен з яких вміщує, наприклад, 42 горнятка для печені.
Володимир – покупець-оптовик. За продукцією він приїжджає сюди регулярно. Близькість міста до фронту його не лякає: уже на 5-й день після відходу бойовиків з міста влітку минулого року він приїхав за новою партією товару.

Майже все працездатне населення міста зі 120 тисячами жителів (50% з яких пенсіонери), займається гончарством. Продукція зі Слов’янська складає близько 80% гончарного ринку країни і поставляється до всіх регіонів.
Проте, якщо ви уявили, що у місті кожен другий сидить за гончарним кругом, то це не так. Тут розвинене дрібонооптове виробництво, яке виготовляє "штамповані" речі.
Андрій Міщенко, Голова Спілки виробників художньої кераміки Слов’янська, до якого я приїхала, розповідає, що багато оптових покупців не відновили співпрацю зі слов’янськими гончарями навіть після закінчення бойових дій. Поки у місті тривала війна, замовники переривали контакт з виробнками, не повертали заборговані за товар кошти.
«ВИ ТАМ ЩЕ ЖИВІ, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ? А МИ ДУМАЛИ, ВАС РОЗСТРІЛЯЛИ»
Коли виробникам вдавалося вийти на зв’язок після звільнення міста, вони часто чули від своїх клієнтів щось на кшталт: «Ви там ще живі, виявляється? А ми думали, вас розстріляли». До того ж, багато власників невеликих гончарень зі скромними потужностями зазвичай співпрацювали лише з одним замовником. Коли той зникав, майстер лишався без заробітку.
Ремесло в руках
За часів Радянського Союзу Слов’янськ був центром промислової кераміки: тут виготовляли плитку, сантехніку, ізолятори для високовольтних дротів тощо.
Після розпаду Союзу великі заводи зупинилися. Люди залишились без роботи, але з ремеслом в руках. І почали в сараях, в гаражах, де тільки можливо, будувати печі, тягнути з рідного заводу глиняну масу, глазурі, форми, і виготовляти гончарні вироби. І виносити це все на привокзальний ринок. Продукції ставало все більше і більше. Місто переорієнтувалося на кустарне гончарне виробництво.

Зараз майже всі в Слов’янську живуть тим, що копають й ліплять, з того, що дає земля. Глину тут порівнюють з чорноземом. Вона – хліб Слов’янська.
ГЛИНУ ТУТ ПОРІВНЮЮТЬ З ЧОРНОЗЕМОМ. ВОНА – ХЛІБ СЛОВ’ЯНСЬКА
Андрій Міщенко розповідає: «За 20 років тут сформувався цілий кластер, повний цикл гончарного виробництва: від підготовки глини, виготовлення супровідних матеріалів – форм, глазурі, станків, печей – до реалізації, роздрібної й оптової. У 2000-х, у пік розвитку цього бізнесу, в ньому було зайнято до 40 тис. населення міста».
Війна й опісля
Війна завдала значної шкоди приватним гончарням. Бойовики забирали машини, грабували майстерні, різали на метал верстати. В часи окупації поняття приватної власності у місті зникло. «За відмову співпрацювати вони карали. Одного гончаря розстріляли. Цех іншого, разом з обладнанням, усією виробленою продукцією, знищили вогнем відомої артилерійської установки «Нона», – розповідає Андрій Міщенко.

Одразу після звільнення у Слов’янську побували Яценюк, тодішній губернатор Тарута й інші перші особи держави. Пообіцявши допомогу, чиновники поїхали. Виробники чекали обіцяного зо два місяці. І взялися відновлюватись самостійно.
Як і після розпаду Союзу, брали до рук гончарний круг, копали глину, латали цехи й запускали виробництво практично з нуля. Це вдалось не всім і дехто виїхав – до Росії чи в інші регіони України. Але основна маса лишилась на своїй глинистій землі.
БОЙОВИКИ ЗАБИРАЛИ МАШИНИ, ГРАБУВАЛИ МАЙСТЕРНІ, РІЗАЛИ НА МЕТАЛ ВЕРСТАТИ. ОДНОГО ГОНЧАРЯ РОЗСТРІЛЯЛИ
«Ще до війни ми освоїли або навіть винайшли самостійно ряд нових технологій, – розповідає Міщенко. – Приїжджав замовник і казав: або ти мені робиш таке глазурування, або я поїхав. І ми сиділи й думали, як це зробити.
В інших містах так не експериментували з технологіями. У Дружківці знали, що обпікання можна зробити тільки газом, але ніяк не електрострумом. А ми цього не знали. Бо всьому вчилися самостійно. І бралися за роботу, і у нас виходило. Напевно, тому ми зараз попереду».
За словами Андрія, одне з найвідоміших ноу-хау майстрів Слов’янська – посуд з «натічним глазуруванням»: глазур’ю, розлитою по верхньому краю виробу. Також тут опанували технологію змішування глазурей з різними температурами плавлення. А ще – почали формувати вироби з трьох і більше частин, а не з двох половинок, як це робилося традиційно.

Найновіші підходи гончарного виробництва майстри тримають у секреті, але для мене завісу трохи підіймають. Розглядаючи горщики в цеху декоративного ліплення, Андрій звертається до майстринь:
– Тепер хочуть, щоб залишалися відбитки пальчиків на виробі, щоб видно було ручну роботу!
– Справді? А ми старалася, замивали все, вирівнювали! – віджартовуються жінки.
Тож незабаром на відомих сувенірно-ужиткових ринках України можна чекати появи посуду з «незатертими» слідами пальців. Скоріш за все, він буде з Донбасу.
Ви не можете цього вміти
Один з найбільш відомих гончарних центрів України знаходиться на Івано-Франківщині. Однак Андрій розповідає, що гончарі з Прикарпатя майже у повному складі – близько 30 виробників – регулярно приїжджають до Слов’янська.
Купують форми, фарби, маси і готові вироби. А повертаючись додому, не кажуть, звідки товар. Слов’янська продукція не має логотипів чи брендованих упаковок. Оптові покупці відмовляються брати товар з написом «Слов’янськ», бо потім не зможуть продати його в інших регіонах під виглядом місцевого. Слов’янськ залишається безликим, невідомим широкому загалу містом-виробником. Невідомим як для споживачів, так і для чиновників.
Міщенко стверджує, що держслужбовці не тільки не знають, але й відмовляються вірити в існування в Слов’янську розвиненої гончарної справи. Намагання Андрія познайомити їх з виробництвом свого міста зазвичай розбивалися об стіну нерозуміння:
ЧИНОВНИКИ НЕ ЗНАЮТЬ І ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ ВІРИТИ В ІСНУВАННЯ В СЛОВ’ЯНСЬКУ РОЗВИНЕНОЇ ГОНЧАРНОЇ СПРАВИ
«У Києві в 2004 році один чиновник з Міністерства культури сказав просто мені в обличчя: «Куди ви лізете? Ваша справа – копати вугілля, плавити сталь і сидіти в тюрмі. Хіба ви вмієте виготовляти кераміку?».
Я ходив й до нашої місцевої влади. Просив виконуючу обов’язки відділу культури офіційно кваліфікувати гончарство як народний промисел. Вона здивовано запитала: «А хіба кераміка – це частина культури?»… Знаєте, у моєму житті було мало ситуацій, коли я не знаходив, що відповісти. Але це був саме такий випадок.
А призначений уже після АТО заступник мера Слов’янська Ярослав Секірож заявив, що аналіз стану економіки міста явно показує небажання підприємців Слов’янська працювати!».
Цей випадок особливо обурює підприємця-гончаря Миколу Роїка. Він палко долучається до розмови: «Це кричуща несправедливість і некомпетентність! Секірож приїхав з Макіївки, і не знає наших реалій, нашої історії.
Я сам починав тут в 90-і, і я знаю, як люди по гаражах робили майстерні, ставили печі, майстрували гончарні круги. На старті у жодного з нас було не більше 1000-2000 доларів. Все збиралося по крупинках. У когось пішов бізнес краще, у когось гірше. Але починав кожен з того, що самостійно ліпив глечики. І після цього вислуховувати, що ми не хочемо працювати – це просто смішно».
Донбаський десант в Європі
Війна скоротила торгівлю з Росією, яка раніше була основним покупцем слов’янської кераміки. Натомість зріс товарооборот на внутрішньому ринку країни.
Уже в 2014 році «кераміка з зони АТО» була представлена на великих ярмарках у Кам’янець-Подільському, Хмельницькому, Львові й Києві й користувалася неабиякою популярністю. Наразі на адресу Спілки керамістів Слов’янська надійшло запрошення взяти участь у ярмарку в Гадячі.
Однак члени Спілки дивляться значно далі, шукаючи можливості потрапити на європейські ринки. Нещодавно, вперше за свою історію, Спілка найняла маркетолога. Новий фахівець володіє німецькою мовою, тому її разом з 8-ма керамістами відрядили на виставку кераміки й гончарства до Франкфурт-на-Майні – прощупати ґрунт.
«Слов’янський десант в Європі» зробив висновки, що декілька позицій місцевих виробів не поступаються якістю європейським при значно нижчій собівартості. В 2016 році гончарі планують стати повноцінними учасниками цієї виставки. Андрій Міщенко розуміє, що новачкам, нікому не відомим, буде важко зацікавити німецьких замовників. Але хтось повинен бути першим.
ВПЕРШЕ ЗА СВОЮ ІСТОРІЮ, СПІЛКА НАЙНЯЛА МАРКЕТОЛОГА
Певний досвід співпраці з іноземцями у Слов’янська вже є. Так, чеські виробники пива «Kozel» замовляли партію брендованих бокалів. Для бразильських клієнтів виготовили партію статуеток у формі танцівниць на карнавалі. Зараз тривають переговори з японськими замовниками, яким треба виготовляти керамічні сувенірні деревця «бонсай». А декілька днів назад пропозиція співпрацювати надійшла від поляків.
Втім, переорієнтація на торгівлю з ЄС не пройде легкою. Одна з перепон - обов’язкова сертифікація продукції. Зараз подібні сертифікати, за словами гончарів, видає Торгівельно-промислова палата, але вона схожа на велику бюрократичну дамбу.

Для офіційного оформлення документів обов’язковим є членство в ТПП і сплата членських внесків, непосильних для виробників. Микола Роїк скаржиться: «Бумажка, у якій написано, що в мої глазурі нічого не підмішано, коштує більше 1000 гривень. Це дуже дорого для нас».
На жаль, небагато виробників знає, що необхідні документи може видавати не тільки ТПП, але й приватний митний брокер. До того ж, його послуги будуть коштувати значно дешевше.
Гончарі визнають: проблемою є і необізнаність зі естетичними смаками європейців.
«Попільничка у вигляді шини сподобається будь-кому, бо колесо – всюди колесо. А от попільничку у вигляді плоскогубців там не зрозуміють, бо для них чужа романтика пролетарського класу. Нам просто треба зорієнтуватися у смаках європейців. А якість ми можемо дати будь-яку. Ми як китайці: як замовлять, так і зробимо», – резюмує Андрій Міщенко.
І тут відкривається велике поле діяльності і для держави, і для різних «євроінтеграційних» фондів та організацій. Допомогти гончарям Словянська вийти на європейський ринок – достойне завдання. Кращої аргументу «за Україні», ніж міцні економічні стосунки з Європою, у повоєнному східному місті не придумаєш.

Напишіть Ваш коментар

Допис міститься на сайті "Файні новини"