ЛЕОНІД БИКОВ – ЗАГАДКА ЗАКОХАНОГО У НЕБО

Про Леоніда Бикова написано досить багато, але для більшої частини його біографії вистачить кількох рядків. Саме для біографії, тобто життєпису, а не для творчості. Бо ця біографія являє собою пряму вертикальну лінію.

12 грудня 1928 року у с. Знам'янка на Донеччині народився Леонід Биков. У цьому місці він з'явився на світло, проте велика частина його життя пройшла в промисловому містечку Краматорськ. Тут батько Бикова влаштувався на металургійний завод, а сам Леонід почав відвідувати загальноосвітню школу №6, де провчився аж до випускного класу.

Що стосується акторського таланту, то він став з'являтися в душі жвавого українського хлопця ще в ранньому віці. Ще в молодшій школі він разом з іншими однолітками розігрував імпровізовані вистави для рідних і сусідів. Написанням сценаріїв для виступів він вже тоді займався сам. А ось пошиттям необхідних костюмів і створенням декорацій, хлопці займалися всі разом.

На місцевій сцені він грав радянських льотчиків і військових. Характерно, що подібні ролі в один прекрасний момент змусили Леоніда Бикова всерйоз задуматися щодо професії льотчика. Мріючи стати другим Чкаловим, Биков двічі вступав до льотного училища (перший раз - в Барнаулі, де його сім'я в роки Другої світової перебувала в евакуації, а другий раз - Ленінграді). І Леоніду Бикову навіть вдалося вступити до обраного закладу. Однак навчання все одно виявилося недовгим - в зв'язку із закінченням війни училище просто розформували.

У підсумку після двох невдалих спроб пробитися в світ авіації, Леонід Биков вирішив вступати до театрального ВНЗ. У 1946-му році він відправився до Києва, проте вступні іспити завалив. На щастя в той раз на допомогу Льоні прийшла його рідна сестра, яка порадила йому поступати у Харкові. Биков послухав її поради і вже скоро став студентом тамтешнього театрального.

Вперше професійно виступати на сцені почав ще в студентські роки. В кінці сорокових років він почав грати невеликі ролі в Харківському театрі імені Тараса Шевченка, а вже в 1951-му, після закінчення ВНЗ, став постійним членом місцевої трупи. Леонід Биков встиг зіграти в безлічі різних вистав, серед яких найбільш відомими стали постановки «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Як гартувалася сталь», «Людина шукає щастя», «З коханням не жартують», «Дорога через Сокільники » та ін.

У 1952-му році талановитий український хлопець вперше з'явився на кіноекрані, зігравши невелику роль Сашка у фільмі «Доля Марини». Не дивлячись на невеликий формат ролі, герой Леоніда Бикова вийшов досить колоритним, а тому дуже скоро актор почав отримувати нові цікаві пропозиції зйомок.

                                       Леонід Биков у фільмі «Доля Марини». Режисери Ісак Шмарук, Віктор Івченко. 1953

Так у фільмографії Бикова з'явилися такі відомі картини як «Приборкувач тигрів», «Максим Перепелиця», «Чужа рідня», «Дорога моя людина», «Добровольці». Граючи з такими зірками радянського кіно як Михайло Ульянов, Нонна Мордюкова, Микола Рибников, актор швидко набирався досвіду. Всього за кілька років талановитий український хлопець швидко став справжньою зіркою післявоєнного кінематографу. Продовжуючи грати у кіно, Биков став часто працювати також і в якості режисера.

Все своє життя Биков прожив з жінкою на ім'я Тамара Кравченко. У шлюбі з нею у актора народилося двоє дітей - дочка Мар’яна і син Олександр.

Переїхавши разом з сім'єю в Ленінград, він почав знімати невеликі гумористичні сюжети для тележурналу «Фітіль», а в 1961-му році представив глядачам свою першу короткометражку - «Як мотузочок не в'ється». Після цього наш сьогоднішній герой почав працювати в якості режисера значно частіше.

У різні роки Биков-режисер доклав руку до створення таких фільмів як «Зайчик», «Де ви лицарі?», «Ати-бати йшли солдати», «В бій йдуть тільки старі». У роботі над останньою з названих картин Леонід Биков взяв участь також і в якості сценариста. Не менш яскравою і насиченою завжди залишалася також і його акторська кар'єра. У шістдесяті і сімдесяті роки Леонід Федорович знявся в таких відомих стрічках як «Альошкіна любов», «Травневі зірки», «На семи вітрах», «Коли розводять мости», «Розвідники».

Це, так би мовити, найбільш важливі факти життєвого шляху. Якщо ж розглянути цю біографію детальніше, то можна побачити, що акторська біографія Бикова суттєво відрізняється від режисерської. Як актор він починав в Україні, але найбільший успіх прийшов до нього у Ленінграді. На «Ленфільмі», він починав як режисер, але визнаним став в Україні.

У кіно — в Ленінграді, Москві та Києві — майже одразу і майже завжди виконував головні ролі. Саме він робив ці фільми, хоча й не був їхнім режисером. А потім, коли вже став режисером, обов’язково продовжував робити свої фільми як актор. Він з’являвся на екрані непомильним камертоном, а таких завше одиниці.

І треба сказати, що успіх у режисурі дався йому набагато важче, ніж у акторстві.Фільми, які ставив Леонід Биков, і фільми, в яких він знімався, за всього бажання, важко назвати кіномистецькими шедеврами. Проте мало не всі вони ставали свого часу подією і феноменом духовного життя суспільства — того суспільства, яким уже воно було, і того духовного життя, яке в ньому відбувалося.

Це засвідчують приголомшливі цифри кінопрокату (в рік виходу стрічки на екрани), про які марно мріяти сучасним кінематографістам: «Доля Марини», 1954 р. — 37,9 млн. глядачів; «Максим Перепелиця», 1956 р. — 27,8 млн.; «Альошчине кохання», 1961 р. — 23,7 млн.; «Зайка», 1964 р. — 25,1 млн.; «Ати-бати, йшли солдати...», 1977 р. — 35,8 млн.

                        Кадр з фільму «Зайка»

Мабуть, не випадково, коли пишуть чи розповідають про творчість Леоніда Бикова, переважно йдеться про певну суму людських якостей якогось його збірного екранного героя, після чого одразу й розшифровують: його власних людських якостей. Можливо, за великим рахунком, він як великий артист і не потребує іншого аналізу, бо приніс на екран — разом із неповторною зовнішністю й психофізикою — свій драматичний, але завжди життєствердний світ, а не суму віртуозних акторських прийомів чи якихось там особливих «технік».

Хоча Биков, здається, як ніхто володів однією такою «технікою»: він у всіх своїх ролях ніби трохи перегравав — «представляв», як іще кажуть (і що люблять і дуже цінують!) у народі. Саме на цьому «переграванні-представлянні» ґрунтується й популярність і слава «випущеного» Биковим у світ актора-персонажа, що його уособив Сергій Іванов, — Кузнечика. Це ніби легка маска скомороха, завжди наївно-щиро-вразливого, за якою він ховається від світу, котрому не довіряє, бо йому, цьому світові, не можна й не варто довіряти.

Оскільки бюджет картини "В бій йдуть тільки старі", був невеликим, Биков поїхав до Москви й домігся зустрічі з тричі Героєм Радянського Союзу маршалом Олександром Покришкіним. Ас авіації на одному подиху прочитав сценарій і розпорядився передати на баланс кіностудії Довженка чотири винищувачі "ЯК-18" і чехословацький "Z-326", який зовні нагадував "Месершміт-109". Коли приймали фільм, на очах Покришкіна була роса. Твір став блокбастером: за 5 місяців його побачили 54 мільйони.

У 1977 році вийшов фільм "Ати-бати, йшли солдати...", у якому Биков зіграв роль єфрейтора Святкина. Знімати цю картину Биков почав ще в 1975 році; сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт. Один із тодішніх літературних корифеїв відгукнувся про нову повість Васильєва дуже негативно, після чого автор спалив рукопис. На щастя, єдиний "живий" примірник витягнув із корзини для сміття друг Васильєва Кирило Рапопорт - так з'явився сценарій, за яким Леонід Биков потім зняв фільм. А от рукопис загубився. Зніматися в картині Биков не планував.

На роль єфрейтора Святкина пробувались багато акторів, але ніхто з них не підійшов. І тоді колеги Бикова заявили: "Льоня, це ж твоя роль. Невже ти не бачиш?" І мали рацію: краще за Бикова цю роль вряд чи хто-небудь зіграв. Зйомки проходили під Загорськом (зараз Сергіїв Посад) у лютому 1976 року й були доволі складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, задіяна в зйомках. Зйомки фільму межували з боротьбою з чиновниками.

Після цієї роботи Биков, повернувшись до Києва, зліг із інфарктом. Місяць реанімації у Феофанії – і після лікарні Биков поїхав на студію, призначив на наступний день зйомки епізоду "Циганочка з виходом".

Навіть офіційний прийом такого фільму, як "Ати-бати, йшли солдати", в якому не було ніякої політики, ніякого дисидентства, проходив доволі складно. Під час перегляду зморений представник Держкіно зненацька... захропів. Потім, прокинувшись, почав задавати безглузді питання: "А чому це у вашої картини така дивна назва? Якась дитяча лічба..." Слава богу, у присутніх вистачило духу заперечити й відбити багато причіпок та зауважень. Це був новий тріумф режисера й актора Леоніда Бикова.

У цей час доля нанесла болісний удар. Син повернувся з армії й запізнався із сумнівною компанією. Коли Олесь зайшов до монтажки й попросив ключ від машини, батько дав без задньої думки. А весела компанія поїхала в Березняки та пограбувала ювелірну крамницю, Олесь стояв "на шухері".

Після арешту сина Бикова скосив другий інфаркт. Суд дав грабіжникам по 15 років, а Олеся помістили на рік у психушку. Биков подав заяву на звільнення з роботи, але директор кіностудії відмовився її підписувати. Написав, зареєстрував у секретаря і подав вдруге, але Щербицький вмовив забрати.

Саме в цей час Бикову була присвоєна Державна премія Української РСР. Коли Леонід Федорович сказав, що не гідний Шевченківської премії і не пішов на її вручення, то Щербицький, який обожнював Бикова, наказав прямо в ліжко доставити премію.

Всі ці тріумфи, нагороди, звичайно, щиро радували його, але душа митця була неспокійною. Тотальна брехня, угодницьтво, корупція, що царювала навкруги, не давали йому спокійно жити й працювати. "Ати-бати, йшли солдати"- це друга, після фільму "В бій йдуть тільки старі", самостійна режисерська робота Леоніда Федоровича і... остання.

10 квітня 1979 р. Леоніда Бикова затвердили на дві ролі у к/ф "Прибулець". У своєму проекті «Прибулець», за оповіданням Є.Шатько, Биков знову повертається до сучасності. Це мала бути фантастична комедія з колгоспного життя. Був написаний і затверджений у відповідних інстанціях сценарій. Потім почався і закінчився підготовчий період.

Відбулися кінопроби. Акторський ансамбль не викликав жодних заперечень. Попереду були зйомки. Вся ця робота обіцяла вельми цікавий результат. Наступного дня він збирався на дачу у Страхоліссі, біля Димера. Мар'яна просила поїхати разом, довго не виходила з машини...

Він пішов з життя 11 квітня 1979 року. Йому було 50 років і 4 місяці. І далі залишається додати тільки загальновідоме «... у розквіті творчих сил», що було чистою правдою. 51-річний Леонід Биков загинув у автокатастрофі в 1979 році, через два роки після зйомок у фільмі "Ати-бати, йшли солдати", де його герой гине під гусеницями танка. Різниця тільки у колісному засобі. Він обганяв трактор і виїхав на зустрічну смугу.

Загинув у той же день, що і прототип його "Смуглянки" (друг Бикова, льотчик Віктор Щевронок, з яким вони разом вступали до льотного училища), тільки на 34 роки пізніше. І на тому ж 46-му кілометрі зіткнувся з ГАЗом, повним таврового заліза. Третій інфаркт стався прямо за кермом.

               Биков став льотчиком у посмертній бронзі

За три дні до цього Іван Миколайчук і Микола Мащенко отримали однакові листи: "Не вірте, що я покінчив життя самогубством!" В ньому зрежисував власні похорони: "Ніяких оркестрів, будинку кіно і промов над труною, а то встану й піду".

Навряд чи його любили всі, хоч би якою правдивою і привабливою видавалася ця словесна конструкція у спогадах друзів і колег. Адже йому, як і багатьом, доводилось долати той самий сумнозвісний чиновницько-ідеологічний опір перед зйомками і під час зйомок. Биков, зрештою, написав того загадкового, тужливого і туманного передсмертного листа, який тлумачать дуже неоднозначно.

І досі продовжують ходити чутки, що смерть в автомобільній катастрофі не була випадковою, мовляв, серце зупинилось не саме. Такі особистості обростають легендами, вони ніби канонізуються в своєму непересічному людському статусі, вони й померти не можуть просто так. (І дійсно, в тому листі Биков намагався... режисувати якщо не свою смерть, то свій похорон). На Байковому, над відкритою домовиною "друга співаюча ескадрилья" врізала "Смуглянку"...

Але справжня його загадка, напевне, не в цих передсмертних жестах. Вона зовсім в іншому: в природній етичності його творчості, котра якимось дуже закономірним чином вимагала водночас художньої простоти й естетичного мінімалізму.

Через кілька років по смерті Бикова (1979) його друзі й колеги зафільмували повнометражну стрічку-репортаж із більш ніж промовистою назвою «... Якого любили всі» (1982 р., режисер — Леонід Осика). Кілька років тому вийшла книжка теплих спогадів про нього «Будемо жити!» І там, і там багато разів сказано про його людські якості й характер: «У створених ним образах завжди органічно поєднувалися народна мудрість і гумор, благородство, самозреченість і дивовижна скромність.

Його герої завжди були демократичні, не підносились над глядачем, не повчали його, вони виражали духовні прагнення простих людей, поділяли їхні радощі й турботи». Леонід Федорович душевно ставився і до людей, і до України. Пам'ятаєте, у фільмі після повітряної сутички його герой, Маестро, каже бійцям: «Ми ж сьогодні над моєю Україною билися!» Йому відповідають, мовляв, ті ж поля, дороги, села ... Але Биков вигукує: «А повітря інше. А небо блакитніше і земля зеленіша... » 

Та й усе. Так мало і так багато.

Використано інформацію інтернет-ресурсу з сайтів, які варто переглягути:
http://fakty.ua/199862-v-boj-idut-odni-stariki 
http://incognita.day.kiev.ua/zagadka-leonida-bikova.html 
http://www.ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=576  
http://www.uamodna.com/articles/genialjnyy-i-neperevershenyy-leonid-bykov/  
http://www.uznayvse.ru/znamenitosti/biografiya-leonid-bykov.html 

Підготувала Л.Тищенко