Архітектура України. Частина 2: Домонгольська архітектура України — Русі

У домонгольську пору політичним і культурним центром Русі був Київ - називали його в давнину сучасники, порівнюючи красу та значимість з Константинополем. Зростання могутності Києва сприяло його географічне положення на перетині торговельних шляхів з Скандинавських країн на південь, до Царгорода, з заходу, з Німеччини, до Хорезму.

Для архітектури домонгольської пори характерна одна відмітна риса - монументалізм форм. До нас дійшли далеко не всі архітектурні пам'ятники того часу, багато збереглися в спотвореному вигляді, про ще більше числі ми знаємо лише по археологічним розкопкам або з письмових джерел. Але ті, що збереглися, природно, мали культове призначення.

У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста набували важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської Русі — Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто ("дитинець"), або "вишгород", "гора", і нижнє ("подол").

З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є споруджені Ярославом Мудрим Золоті ворота, котрі, проте, теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані у 1982 p та 2007 рр., досі становлять окрасу української столиці. Перша світська споруда з каменю у Києві – палац князя Володимира, зведений наприкінці X – початку XI ст. Його споруджено з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій.

Церква Св. Івана Предтечі в Керчі (XIII ст.) близько стоїть до вищезгаданого середнього типу, але з виразнішим поділом на три частини (чи так званої нави), з чотирма колонами, що підпирають одну середню баню. Будова класифікується як хрестово-купольний храм, зведений в традиціях східно-християнської архітектурної школи. Найбільш схожі побудови церкви існували в азіатських областях Візантійської імперії, в Константинополі і на Кіпрі. Найдавніша частина храму складена з рядків білого каменю і плоскої цегли. Смугаста біло-рожева кладка характерна для візантійських зодчих - так будівельники зміцнювали будівлі на випадок сейсмічного струсу.

Собо́р Бори́са й Глі́ба (Чернігів) або Борисоглі́бський собо́р (правильніше: На честь Св. страстотерпців Бориса й Гліба собор) - відома пам'ятка архітектури міста Чернігова домонгольської доби.

12 століття У 1115 р. чернігівський князь Давид Святославич брав участь у перенесенні мощей святих Бориса та Гліба у храм, збудований його батьком у місті Вишгороді. Мощі переносили зі старої дерев'яної церкви у щойно побудовану кам'яну. У 1120 р. Давид втрачає свого сина Ростислава і на згадку про нього розпочинає будівництво собору на честь перших руських святих Бориса та Гліба у місті Чернігові. Також, князь наказав спорудити усипальницю для себе, де у 1123 р. був похований.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших міст Київської Русі виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий архітектурний декор житла (X —XIII ст.). Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто згадують про будівництво дерев'яних храмів, але в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які знищені пожежею 1124 p., підтверджують це.

Дерев'яними були, зокрема, першій Софіївський собор у Києві, церкви часів Володимира Святославовича, що споруджувались на зруйнованих язичницьких капищах. Усі сільські храми також будувались із дерева. Традиційна дерев'яна архітектура згодом втратила в Київській Русі свою престижність.

Запорізька Січ на острові Хортиця - це історико-культурний комплекс, що представляє із себе реконструкцію козацької дерев'яної фортеці XVI-XVIII ст. Назва «Січ» пішло від укріплень частоколу «засіка». У минулому острів Хортиця мав важливе стратегічне значення: був опорним пунктом на шляху татарських набігів, до того ж польський вплив був тут найменшим. Саме з цього острів був обраний військово-політичним центром для створення столиці козацьких земель. Дмитро Вишневецький є засновником Січі, він першим побудував замок на острові Мала Хортиця. Ліквідувала ж козацьку столицю в 1775 році російська імператриця Катерина II. У 2009 році відбулося відкриття реконструйованої зменшеної копії козацької фортеці.

Факти доводять, що Київська Русь ще до офіційної християнізації перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідів. В кінці Х — початку XI ст. для зведення кам'яних споруд на Русі склалися необхідні умови. Наші майстри виявились видатними учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов'язаними з монументальним будівництвом.

Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква. Вона належала до хрестокупольних візантійських храмів; стіни — з каменю та плінфи, внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився небозвід, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи; зі сходу мала напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточене галереями, поділеними на кілька приміщень.

Із західної сторони підносились дві башти, які у ансамблі з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і рельєф, на якому спорудили храм, — Старокиївська гора. Кам'яниця високо підносилась над дерев'яними кварталами і зрубними валами Київського дитинця, її бані добре проглядалися не тільки з Подолу, але й Задніпров'я.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучасників.

Софія Київська — величезна п'ятинефна хрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи підносили на церковні хори або «полаті».

Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрі це підкреслювалось ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі — об'ємно-просторовим вирішенням.

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. проводилося й в інших містах Київської Русі. У Чернігові, за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулось будівництво єпископського Спаського собору, архітектурою спорідненого з Десятинною церквою. Він становив величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п'ятьма банями.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох містах. В цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печорського, Кловського монастирів.

Був вироблений новий тип монастирського храму, який став типовим згодом для всієї Київської Русі XII ст. Починаючи в 30-х років XII ст. культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними.

Кількість культових монументальних споруд зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розміщуються тільки над нартексом. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.

Монументальні споруди Галичини повністю зведені із світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича не зберігся до наших днів. Архітектурно він подібний до церкви Св. Пантелеймона (близько 1200 p.). Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонками з капітелями корінфського ордера.

Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура України збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

Початок у частині 1 можна прочитати тут
Продовження у частині 3 читайте тут 

Інформація зібрана на сайтах, присвячених архітектурі України

Підготувала Людмила Тищенко